Христина Богатчук: «Заради всіх живих, хто чекає моєї допомоги, я повинна зараз встати і йти далі, як би не було боляче»

Христина Богатчук: «Заради всіх живих, хто чекає моєї допомоги, я повинна зараз встати і йти далі, як би не було боляче»


«До мене підійшла дівчинка, ми їй привезли багато смаколиків, все необхідне. Вона бере у мене яблуко, і мені просто хочеться ревіти. Звісно я тримала себе в руках, щоб не заплакати. Все це більше не про жалість, тут така була біль, коли ти розумієш, що ці діти мали нормальне життя. Вони не є бідними, але зараз стали сиротами. Вони бачили всіх цих виродків в лице. І як їм далі жити з цим? Цей момент був для мене переломним», – каже військова волонтерка, засновниця громадського руху «Вільні», Христина Богатчук про свою поїздку в Бучу після деокупації.

 

Ми дізналися в нашої співрозмовниці про те, як вона пройшла шлях від волонтерки-одиначки до засновниці громадського руху, як своєю командою вони їздять на Південь та Схід України, щоб забезпечити батальйон амуніцією та продовольчими товарами. Христина з першого дня війни прагне вступити до лав ЗСУ, проте їй в цьому постійно відмовляють. Але вона не здається, і попри волонтерську діяльність продовжує шукати варіанти того, як їй потрапити на фронт. «Шукаю курси медицини, щоб перекваліфікуватися на парамедика й нарешті залишитися на фронті, тому що кожного разу, коли їду туди, мені дуже важко. Коли в душі є поклик, і тебе не беруть — відчуваєш ніби зв’язані руки. Проте сподіваюся, що все нарешті вийде», – зазначає волонтерка.

 

Розкажіть, чим займалися до війни?

 

Взагалі, я — композиторка і музикантка — це основна діяльність. Я писала музику. Навіть зараз поряд стоїть моя Yamaha. Маю дві вищих освіти. Працювала в керівництві проєктів SMM. Завжди по житті стикалася з менеджментом, керівництвом.

 



З якими думками розпочався Ваш ранок 24 лютого?

 

24 лютого, 6 година ранку. Я прокинулася від дзвінка моєї подруги, яка сказала: “Христинко, вставай, почалась війна”. Я одразу ж почала дзвонити всім друзям та близьким, щоб відправити їх з Києва на Захід України. Сама залишилась, бо чітко знала, що йду в ЗСУ – або воювати, або якось допомагати.

 

Одну годину посиділа у бомбосховищі, тому що біля мене так добряче бабахкало – ППО спрацьовувала, але й прилітало час від часу. Потім намагалася вступити до лав ЗСУ. Я зверталась в багато місць, але мене нікуди не брали з аргументом, що я дівчина й без військового досвіду.

Протягом якого часу Ви намагалися влаштуватися в ЗСУ?

 

Від другого дня війни, і до сих пір я намагаюся потрапити до ЗСУ. Зараз пішла іншим методом: просто дістала всіх командирів, військових. Шукаю

курси медицини, щоб перекваліфікуватися на парамедика й нарешті залишитися на фронті, тому що кожного разу, коли їду туди, мені дуже важко. Коли в душі є поклик, і тебе не беруть — відчуваєш ніби зв’язані руки. Проте сподіваюся, що все нарешті вийде.

 

Щодо волонтерської діяльності: ви сформували цілий рух, забезпечуєте багато батальйонів. Не було думки про те, що якщо ви підете в ЗСУ, то втратиться такий масив допомоги?

 

Насправді, це був мій план. Перший місяць на передову їздила сама. Те, що в мене зараз є команда, навпаки, додає спокою. Тому що раніше я була одна і розуміла, що не можу піти в ЗСУ, бо я єдиний тил для тих хлопців з усіх підрозділів. А оскільки в мене є команда, я навпаки спокійна, бо просто віддаю це їм, і вони зможуть навіть мені допомагати. У нас дуже багато волонтерів. Я всім довіряю, ми — одна команда.

 

Ви розповіли, що перші дні волонтерства працювали самостійно. З якими труднощами вам довелося зіткнутися тоді? Чи не опускалися руки?

 

Руки взагалі не опускалися. Я працювала, як скажена. Все почалось з одного батальйону, який зараз у “Вільних” пріоритетний. Наразі він на Сході. Я просто побачила історію свого друга, в якого там служить брат, що треба допомога. Все, я одразу купила необхідне за свої кошти.

 

Перші труднощі виникали з грошима. Я зрозуміла, що мої ресурси закінчуються, всі свої заощадження вже витратила. Почала збирати кошти у своєму блозі. Потім проблеми виникали з тим, що я не мала авто.

 

Я шукала водіїв, писала в Фейсбук/Телеграм, аби хоч хтось допоміг мені, кидала їм гроші на бензин, ми їздили. Фізично важко було грузити постійно це все. Все інше – не важко, я ні на секунду взагалі не сумнівалася і не зупинялася. Запитів кожного дня було все більше, бо все більше військових дізнавались, що я роблю в Києві.

 

Одного разу я навіть прокинулася від дзвінка підполковниці Альони Сидоренко з Генштабу. Вона каже: “Христинко, треба допомога”. Потрібно було повезти допомогу їм та дітям-сиротам, яких вони взяли собі під опіку. І воно пішло-пішло-пішло і дійшло до такої точки, що у мене в квартирі все повністю було в гуманітарній допомозі.

 

Мені привозили поставки, допомагали мої друзі з-за кордону, я давала заявки постійно за кордон, бо це можуть давати безкоштовно. В момент, коли я не мала місця в квартирі, щоб пройти – зрозуміла, що мені потрібна команда та штаб. Найбільшу допомогу мені надала Нова Пошта, вона надіслала мені десь 6-10 тонн гуманітарної допомоги.

 



Ви у своїх сторіс викладали, що ще до утворення громадського руху у Вас був переломний момент, коли батальйон, який ви забезпечували, майже весь загинув від ракетного удару. Як Ви тоді змогли себе взяти в руки?

 

Мені досі дуже важко…Я не можу пояснити це. Всі, хто в мене зараз є, всі військовослужбовці – вони мені як рідні брати. Я не знала нікого з них до війни. Зараз все моє оточення – це військові. А той батальйон…загинув його підрозділ. Це 30 людей. Я лежала тут на землі, плакала, я думала, що це кінець світу. Я не можу передати, який це був страшенний біль. Я просто подзвонила командиру зранку, кажу: “Я вам приготувала поставку”, і кажу: “Ну, кажіть вже, куди треба везти”. Я була така рада, що мені вдалося, бо тоді знайти спальник було дуже важко. А він каже: “Вже нема кому везти…”. Я закрилася від цього всього, плакала, це тривало буквально п’ять годин, потім я почала молитися. Узагалі молитва мене рятує весь цей час.

 

Я зрозуміла, що я маю взяти себе в руки, як ніколи раніше. Заради всіх живих, хто чекає моєї допомоги, я повинна зараз встати і йти далі, як би не було боляче. Я зрозуміла навіть зараз, тому що втрати продовжуються, їх дуже багато, і загинуло дуже багато близьких мені людей (військових), з якими я говорила, жартувала, приїжджала, обіймалася.

 

Давайте перейдемо до “Вільних”. Ви вже розповіли, що були самі і що потрібна команда, але де Ви знайшли цю команду, як ви сформувалися?

 

Цей день я пам’ятаю. У своєму блозі в інстаграмі яьрозказала про те, що шукаю волонтерів в команду. Мені написали Гліб та Василіса, з якими ми до того бачилися лише раз в житті. Так ми з ними скооперувалися. Я тоді шукала штаб, але вже мала їх на меті.

 

Мені написало близько 30 волонтерів, коли я збирала команду. Паралельно я шукала штаб, зі

мною зв’язалася власниця ресторану “Мама Манана” на Південному вокзалі, що приділяє весь ресторан для того, щоб у мене був штаб. Все

відбувалося дійсно швидко. Ми з Глібом та Василісою подивилися приміщення, вибрали, і так все почалося. Наступного дня ми звільнили мою квартиру від гуманітарної допомоги і завезли все в штаб.

 



Ми одразу розподілили ролі, хто чим буде займатися. Василіса зараз у нас координатор внутрішньої комунікації, займається всіма волонтерами, які у нас є в групі. Гліб займається міжнародними зв’язками, налаштовує комунікацію з Європою. До нас приїжджає багато іноземців. У нас з’явився ще Гліб, це друг Гліба, він відповідає за СММ та маркетинг.

 

Я займаюся всім. Дивлюсь, щоб весь цей механізм працював. Для мене військові – це основне.

 

Ви вже зазначали на сторінці, що у Вас дуже великий притік охочих, є багато волонтерів. Наскільки це сприяє вашій продуктивні і як люди про вас дізнаються?

 

Більше з уст в уста. Велику роль грає блог, бо там достатньо велика авдиторія, мені цей в певний час дуже допомогло. Буває таке, що, наприклад, хлопці, що допомагають з розвантаженням, це друзі або студенти Гліба (примітка ред. Гліб Фіщенко – викладач КНТЕУ). Частина – це люди, які просто біла штабу нас побачили, прийшли і допомагають нам на вулиці. Буває, коли ми заходимо в “Євразію”, їмо, щось говоримо, люди чують, підходять і кажуть: “Можна до вас в команду?”.

 

Реклама – звісно, ми запускаємо таргет і люди так дізнаються. А так все дуже добре працює на рівні дружби, комунікації.

 

У Вас дуже часто висвітлюється фраза “Нам потрібні живі герої. Яка історія цього вислову і чому саме він?

 

Це ідея Гліба Фіщенка. Він взагалі приніс в моє життя і в життя “Вільних” цю фразу. Я розумію це так, що ми маємо працювати зараз більше, швидше, щоб зберегти більшу кількість наших живих військових. Поки ми можемо, ми маємо робити все для того, щоб вони були живими.

 

У вас на сторінці можна побачити достатньо сильні відео з Бучі. Які були емоції по приїзду туди? Що вразило найбільше?

 

Це був перший раз, коли мені захотілося плакати. Я вже побачила стільки всього за цю війну: колони танків, передову, багато мертвих людей. Тоді у мене це не викликало ні страху, ні паніки, ні сліз. Але момент, коли ми приїхали в Бучу; коли ми дітям давали допомогу, мене особливо зачепив.

До мене підійшла дівчинка, ми їй привезли багато смаколиків, все необхідне.

 



Вона бере у мене яблуко, і мені просто хочеться ревіти. Звісно я тримала себе в руках. Все це більше не про жалість, тут така була біль, коли ти розумієш, що ці діти мали нормальне життя. Вони не є бідними, але зараз стали сиротами. Вони бачили всіх цих виродків в лице. Як їм далі жити з цим? Цей момент був для мене переломним.

 

Одній жінці окупанти навіть прикладали до лоба автомат, шантажували її. Проблема Бучі була в тому, що вони не мали, де ховатися, тому що Буча побудована на озерах, болоті. Тому люди не можуть копати собі підвали, у будинках їх майже немає. Бучанці просто всі були на поверхні.

 

Треба враховувати, що ми приїхали, коли вже почистили вулиці від тіл. До того – там був жах.

 

Миколаїв. Як це було їхати на передову?

 

Я була дуже спокійна, їхала з метою залишитися там. Я рухалася безпечним маршрутом, який надіслали мені військові. Хоча, у будь-який момент міг бути обстріл, адже окупанти були десь зовсім поряд. Машини, які їхали перед нами були обстріляні.

 

Мені було дуже добре, я приїхала туди, там, де я мала бути. Ночувала я з військовими в розваленій хаті в спальнику.

 

“У Миколаєві я вперше сіла за кермо”

 

Я випадково знайшла водія. Згодом виявилося, що він військовий. Зараз він на фронті. В дорозі я кажу йому: “Рувим, давай поміняємося місцями. Ти відпочинеш трохи”. Він спитав, чи я колись водила. Відповідь була негативною.

 

Треба додати, що машина була на механіці. Він мені показував передачі й через годину я вже їхала сама на швидкості 180 кілометрів за годину. На блокпостах я глохла, хлопці там з мене сміялися, але нічого не питали. Так я навчилася керувати машиною.

 

Під час поїздки до Миколаєва Ви часто повторювали: “війна змінює”. Який сенс Ви вкладаєте у цю фразу?

 

Війна мене більше не змінила, вона нагадала мені, хто я. Вся моя сутність відкрилася у повноті. А змінює в тому плані, що я почала займатися боксом, стріляти, водити машину, ходжу зараз на військові тренування. Я розбираюся у зброї. У мені це завжди жило, був навіть такий період в житті, коли хотілося стати військовою. Тоді якось не склалося, а зараз на фронт пробратися справді важко, мене це мучить.

 

Ви готували поставки на Схід та Південь. Чи вдалося Вам передати все, що потрібно було?

 

Ми щодня передаємо щось. Є Нацгвардія, СБУ, прикордонники, ЗСУ, яким ми надаємо багато поставок. Це відбувається постійно. Просто батальйон, який був у Миколаєві — це той самий пріоритетний батальйон, який був у нас з самого початку, просто його передислокували на Схід. Ми тому висвітлюємо його через його.

 

Чи є продукти, які дуже важко знайти?

 

Багато різних речей важко знайти. По-перше, військова форма. Військове спорядження складається не тільки з форми, там дуже багато елементів. Підсумки, розгрузки, берці. Якісне важко знайти. Ми можемо стояти в чергах по 3-4 години, щоб забрати, скажімо, один шеврон. Воно як би доходить, але можна не встигнути забрати, й річ потрапляє в інші руки.

 

Дефіцит досі є на все. Немає вільного доступу до тих самих якісних розгрузок. Вони є, але за космічною ціною. Зараз ми не можемо собі такого дозволити, тому що не маємо постійного фінансування.

 

Які речі зараз є найнеобхіднішими для військових?

 

Зараз у нас пік — це автомобіль, на який дозбируємо гроші. Нам дуже важливо зібрати суму, купити його і віддати. Тому наступного тижня я вже хочу їхати до Краматорську.

 

Ми привезли генератор, бронежилети, каски. Багато медикаментів, тому що в них дуже велика потреба. Їжі, води у великих кількостях. Гігієнічні засоби теж потрібні. Хлопці мені зазвичай надсилають запити, у яких чітко вказують, що необхідно.

 

До речі, а Ваші джерела фінансування складаються лише з донатів, чи ви маєте альтернативні способи залучення коштів?

 

Поки що ми працюємо тільки на донатах. Донатять переважно друзі, люди, які бачать рекламу; а також ті, хто допомагали ще з перших днів війни — в основному, європейці та американці. Проблема в тому, що наші люди розслабилися і вже не донатять так сильно, як раніше, а потреби ж то збільшуються. Особливо зараз — час реабілітації і нової хвилі. Але у нас вже є ідеї з організацією благодійних концертів, різні освітні проєкти.

 

“Наша основна ціль — допомога військовослужбовцям”

 

Ви нещодавно переїхали на новий штаб. Я так розумію, що підштовхнуло до цього відкриття закладу, в якому Ви до того базувалися. Куди саме Ви переїхали?

 

Так, як це відбувалося: директорка закладунаписала, що через 2 тижні планує відкриватися і попередила нас, щоб ми спокійно змогли зібрати всі речі. Я відразу кинула запит волонтерам – нам важливо було знайти щось схоже.

 

У ресторані було ідеально — приміщення на першому поверсі. Тому, коли приїжджали автобуси і ми розвантажували їх, було дуже зручно.

 

Для нас знайшовся новий штаб. Його надала власниця арт-простору Flat, що на Подолі. Він на третьому поверсі. Ми звикли до першого поверху, а тепер мусимо на третій вибудовуватися ланцюжком, щоби передавати речі.

 

Оренда штабу на безкоштовних основах?

 

Так, як і в попередньому разі, так і тут — безкоштовно. Тільки в арт-хаусі ми ще будемо платити за комунальні послуги, інтернет й таке інше.

 

Зрозуміло. Ми дуже вдячні, що Ви приділили нам годинку свого часу. Дякуємо за таку роботу, за те, що ви робите такий вагомий внесок в нашу спільну перемогу і бажаємо вам удачі в майбутніх поїздках!

 

Анна ДЖЕЛАЛІ, Ольга ДАНИЛЮК, Олена КОВАЛЬ, Марія КИРИЛЯК.

Фото: із відкритих джерел.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (193) - 86.2%
Пізно (7) - 3.1%
Яка різниця? (7) - 3.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (9) - 4%
Мені байдуже (7) - 3.1%