Ми наш, ми новий світ збудуємо?

Ми наш, ми новий світ збудуємо?


Через 3 роки виповниться 100-річчя події, яку сам «вождь світового пролетаріату» Владімір Ульянов (Лєнін) назвав «Жовтневим переворотом», а згодом комуністичні косметологи від історії нарекли «Великою Жовтневою соціалістичною революцією».

Але навіть свідомого життя чотирьох поколінь не вистачило, щоби збудувати на уламках Російської і Австро-Угорської імперій державу Україну, яка б у центрі Європи не була чиєюсь окраїною…

Отже, завтра – 7 листопада. Уже немає Політбюро ЦК КПСС, яке спускатиме циркуляри від Москви до самісіньких окраїн, як і де проводити мітинги та демонстрації під кумачевими стягами, де транспаранти виготовлялися лише з текстів, заздалегідь заготованих «нагорі».

Пішла у владне небуття й доморощена послідовниця ідей марксизму-ленінізму в їх украй агресивній та немилосердній формі, яка називається «Комуністична партія України». Після програшу на недавніх парламентських виборах «онуки вірних ленінців» уперше за роки Української незалежності до нового складу Верховної Ради не потрапили.

То чи є привід для торжества усіх противників тоталітарної ідеології?

Святкувати нічого. Вождізм як характерна риса всіх авторитарних режимів залишається керівною та спрямовуючою силою нашої країни й до сьогодні. Країна, яка за останніх 24 роки мінімум тричі «ставала дибки», намагаючись позбутися ярма силових методів управління, наразі знову постала перед непростим вибором: у якому напрямку рухатися далі і яку модель управління вибудовувати?

У серпні 1991-го під проводом Народного Руху України було безкровно досягнуто державного суверенітету, але компартійну номенклатуру не тільки не покарали за десятиліття терору та облуди, але й віддали їй усі важелі управління. Так ми посіяли зерна нігілізму та олігархії, котрі благополучно проросли і дали плоди. А сам НРУ через внутрішню підривну діяльність та катастрофічні помилки його провідників благополучно перекочував у підручники історії.

Помаранчева революція 2004-2005 рр. могла стати ковтком чистого повітря у змучені груди державності, але теж захлинулася у власному блювотинні. Нас кликали до змін люди, які виявилися гідними синами та дочками олігархічно-кланової системи, що тасувала лише декорації та головних героїв, але й не думала змінювати «правил гри». І в результаті перші чвари за владу та гроші на найвищому рівні призвели до глибокого розчарування простих українців та перетворилися на підставу для контрнаступу противників свободи, демократії та європейського вибору.

І ось – третя спроба змін на краще у вигляді Революції гідності. Все частіше лунають запитання: «За що стояв Майдан?», «Навіщо було виганяти Януковича, якщо потім віддати без бою Крим та втратили чистину Донбасу?», «Чи потрібна Євросоюзові бідна країна, яку роздирають внутрішні конфлікти?», «Якою є здатність нової влади адекватно сприймати виклики моменту та запропонувати громаді зрозумілу та ефективну модель нового суспільного устрою?».

Мусимо визнати, що зараз намагаємося вручити мандат довіри силам, які новими назвати важко. Усі ті, хто сформує більшість і перейде в опозицію, – родом із минулого. Різниця лише в одному: для декого облуда радянських часів та цинізм періоду створення незалежної держави стали лише плямою ганьби, яку можна змити, а для інших – це родима пляма, яку можна вирізати хіба що з допомогою хірургічного втручання. Як відрізнити одних від інших – це теж величезна проблема.

Другий, не менш гігантський клопіт, це внутрішній стан самого суспільства та кожного його представника. Легко розкидати каміння, але дуже важко його збирати. Руйнівний потенціал у людини як живої істоти насправді є потужнішим, ніж дар зодчого: про це свідчить історія цивілізації, загалом написана мовою війн та поневолень, і лише в окремих випадках – прикладами творіння задля інших. Ми згадуємо імператорів, але забули про тих, хто добував золото для їхніх корон. Ми втішаємося розкішними спорудами для правителів (від пірамід до кремлів), але не можемо згадати, хто їх будував… Ми навіть українських солдатів, котрі воювали в складі чужих імператорських армій, в одному випадку шануємо як героїв, а в іншому називаємо яничарами…

А у випадку з історією української державності ми взагалі опинилися в драматичній ситуації: століття за століттям народ спочатку намагався розправити плечі, але потім щоразу падав на коліна… Причому йдеться ж не про етнос як щось монолітне та стале, а про конгломерат цілком конкретних індивідуумів, котрі спочатку дружно підтримують власних лідерів, несамовито намагаються розділити плоди перших перемог, а у випадку невдач та поразок першими страчують вчорашніх кумирів і стають у чергу на службу до нового пана…

... Тому тіло Лєніна досі лежить в Мавзолеї. І це означає, що ідея реанімації тоталітарної імперії досі не вмерла і може відродитися в будь-який момент. Бо ж багатьом так хочеться повторити ще одну фразу: «Хто був нічим, той стане всім»…

Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (306) - 85.7%
Пізно (13) - 3.6%
Яка різниця? (8) - 2.2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (16) - 4.5%
Мені байдуже (13) - 3.6%