→Рубрики →Західний вектор

Синдром Петлюри-Щорса

Україна – НАТО: хочемо, та не можемо. НАТО – Україна: можемо, але не хочемо. Росія: так вам і треба, нам своє робить: «буржуїв за буржуями будем бить»!

14 листопада в Києві на базі Українського інституту підвищення кваліфікації працівників телебачення, радіомовлення і преси відбувся семінар на дуже актуальну тему: «Проблема інтеграції України до структур НАТО і висвітлення їх у засобах масової інформації». З участю провідних вітчизняних та закордонних експертів представники мас-медіа з усієї країни намагалися зрозуміти: чому так довго триває інтеграція нашого суспільства та влади до Північноатлантичного альянсу і чи може цей процес завершитися успіхом хоча б у далекій перспективі?

Насамперед слід відзначитися, що внутрішньоукраїнські політичні процеси в царині розподілу влади поміж переможцями парламентських виборів таки позначилися на присутності заздалегідь оголошених персон. Не прибули на семінар ні представники Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України, ні високопосадовці з Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони нашої держави, ні співпрезидент Парламентської асамблеї «Східного партнерства», народний депутат України Борис Тарасюк, ні професор із ФРН Андреас Умланд, ні президент ліги «Україна-НАТО» Сергій Джердж, ні військовий аналітик генерал-майор Вадим Гречанінов, ні директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін.

Щоправда, представник Адміністрації Президента таки відвідав це засідання. Як сповістив присутніх фахівець у сфері міжнародних комунікацій та медіа, завкафедри «Укртелерадіопресінституту», головний редактор часопису «ЄвроАтлантика» Віталій Довгич, який координував роботу семінару, замість заступника Глави Адміністарції Президента Валерія Чалого з журналістами, дипломатами та громадськими діячами мав поспілкуватися Олександр Баштовитий. Але в залі його не виявилося.
«На жаль, організаторам він не відрекомендувався. Як і представник Віталія Кличка. У кабінету ректора інституту Сергія Правденка я попросив у пана Баштовитого візитівку. На що почув відповідь: «Ще не виготовив...».

Зате на запрошення ректора Укртелепресрадіоінституту Сергія Правденка (тричі народний депутат України колись заснував та багато літ очолював газету «Голос України») відгукнулися директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, соціолог Ірина Бекешкіна та експерт цієї установи Марія Золкіна, голова Комітету Верховної Ради України з питань євроінтеграції Григорій Немиря (фракція «Батьківщини»), новообраний парламентар Іван Крулько (фракція партії «Батьківщина»), Надзвичайний і Повноважний посланник України, голова правління Фонду «Майдан закордонних справ» Богдан Яременко, президент Молодіжного центру Атлантичної ради України Оксана Григор’єва, доктор наук із міжнародно-правових відносин із США Лада Рослицька.

Говорили загалом про те, чи потрібна Україна НАТО як повноправний член Альянсу, чи населення нашої держави підтримує вступ у НАТО і, власне, чи є якась реальна перспектива вступу в оборонний військово-політичний союз західних демократій?

Насамперед слід відзначити, що суспільна думка громадян України щодо перспективи набуття членства в НАТО за останні роки суттєво змінилася, а після анексії Криму та початку російської війни на Донбасі взагалі стала основним аргументом для подальших дій наших політиків. Як повідомили Ірина Бекешкіна та Марія Золкіна, результати опитувань показують, що 2012-го за можливе приєднання до Альянсу виступало лише 12% наших співгромадян. Станом на вересень цього року – вже 41%, у жовтні показник сягнув 44%. Причому, якщо на Заході України є 78,3% прихильників НАТО, в центрі – 52,7%, на Сході – 32,4%, і на Півдні – 24,8%, то на Донбасі – лише 5,7%. Чому українці прагнуть у НАТО? 92,7% вважають, що це – гарантія безпеки. 44,4% переконані, що Альянс допоможе зміцнити українську армію. А 20,1% опитаних переконані, що приналежність до НАТО прискорить вступ у Євросоюз.

Ще цікавіша картина серед тих, хто категорично не бажає військово-політичного співробітництва з НАТО, оскільки вважає, що окремі держави екс-СССР, об’єднані в Ташкентський договір про колективну безпеку, з допомогою Росії можуть прожити в мирі і спокої.

Тому 39,8% противників Альянсу переконані, що це «агресивний блок».

39,4% притримуються думки, що НАТО «втягне Україну в війну».

Що «мусимо бути позаблоковами», увірували 27% респондентів. Ще 24,6% скептиків північно-атлантичного вектора переконані, що це створить «погані стосунки з Росією». 19,2% опонентів НАТО очікують, що вступ України призведе до «прямої агресії Росії». Ну, і хочуть зберегти гроші – 14% скептиків.

Але основна проблема – не в цій площині. Як нагадав Григорій Немиря, за часи правління Віктора Януковича в концепцію зовнішньої політики України була вписана фраза про «позаблоковий статус», і це поховало будь-які кроки на шляху зближення з НАТО. «А раз завдання вступу в НАТО немає, то і колишня, і нинішня влада в цьому напрямку нічого не робить», – підсумував парламентар.

Щоправда, він – не новобранець у вітчизняній політиці (як, власне, і вже згадуваний Сергій Правденко). Тому провину щодо гальмування процесу наближення України та НАТО мав би повністю розділити між самим собою та політиками, які ще недавно були «на коні», Бо, як виявилося, і лідер «Батьківщини» Юлія Тимошенко на чолі Кабміну, і керівник СПУ Олександр Мороз як Голова Верховної Ради України тривалий час були прихильниками не тільки «позаблоковості», але й носіями ідеї створення в центрально-східній Європі якогось нового блоку. Логіка така: раз прорадянський військовий блок «Варшавського договору» розвалився, то який сенс в існуванні НАТО? Може, натомість створити щось нове?..

Українські журналісти з усіх регіонів держави намагаються зрозуміти, чому Альянс залишається для нас «Фата морганою»

«Україна опинилася в повному вакуумі безпеки, тому немає елементарних відповідей на ключові питання, – вважає Богдан Яременко, який ще 1 грудня минулого року на посаді Генконсула України в Стамбулі виступив рішуче проти політики Януковича-Азарова, за що був звільнений із посади. – Позаблоковість – це взагалі повна нісенітниця. Але за 23 роки існування нашої держави не давати відповіді на прямі запитання стало поганою ознакою всієї української дипломатії. Головна перешкода: до України у світі немає довіри!Тому треба негайно займатися євроатлантичною інтеграцією. Тим більше, що політичного вирішення проблеми війни з Росією не існує взагалі, сподівання на втрату влади Путіним теж марні, бо замість нього може прийти ще гірший антиукраїнський правитель. А раз ми демонструємо непослідовність, замість війни говоримо про якусь Антитерористичну операцію, то як ми можемо вимагати допомоги від США і НАТО?!».

Ще більше приголомшила новина Оксани Григор’євої, яка за попередні роки дуже багато зробила для зближення України з НАТО. Уже після Революції гідності вона письмово звернулася в новий уряд Арсенія Яценюка із запитом, чому в державі не діють два ключових євроатлантичних проекти – «Державна програма висвітлення євроатлантичної інтеграції» та «Державна програма підготовки та перепідготовки кадрів з питань європейської та євроатлантичної інтеграції». Річ у тім, що перший проект Віктор Янукович узагалі закрив, а в другому відсік будь-який спомин про НАТО. І що за дорученням Прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка відповів заступник міністра Міністерства економічного та регіонального розвитку Ігор Веремій? Виявляється, перший проект, закритий Віктором Януковичем, вони взагалі не збираються відновлювати, а другий припинили фінансувати… в березні 2014-го «через втрату актуальності»!

Богдан Яременко, Григорій Немиря, Іван Крулько і Лада Рослицька пояснюють міфи та реалії стосунків України та НАТО

В принципі, хід думок окремих наших урядовців зрозуміти можна. Якщо казна порожня, то про яке фінансування інтеграційних процесів узагалі можна говорити? Тим паче, країни-учасники НАТО вимагають не лише дотримання чітких політичних критеріїв демократії, але й суттєвих фінансових внесків на національну оборону. Якщо, приміром, Чехія щороку в розрахунку на одного військовослужбовця виділяє 22 тис. дол. США, а Україна – в 10 разів менше, то про яке партнерство та спільну оборону взагалі можна говорити?

Хоча… У світі існують і винятки з правил. Згадаймо, як розвалювалася Югославія на чолі зі Слободаном Мілошевічем, якого згодом назвали диктатором і помістили в тюрму Міжнародного трибуналу в Гаазі! Спочатку НАТО визнало право на відділення автономного краю Косово, населеного албанцями-мусульманами. Потім туди ввели миротворчий контингент. Далі почали збройну боротьбу за незалежність у Хорватії. Уряд Югославії розпочав наступ сербів на Сараєво. І тоді… на прохання Генерального секретаря ООН у лютому 1994-го керівництво НАТО вирішило надати пряму військову допомогу в боротьбі з «режимом Мілошевіча», внаслідок чого навіть здійснювалося бомбардування Бєлграда. У нас же ж в процесі анексії Криму чи війни на Донбасі НАТО займає позицію вичікування. Може, тому, що в Брюсселі не впевнені в наших власних євроатлантичних прагненнях?

Отже, якщо колишня та нинішня українська влада не дає ні копійки для роз’яснення серед громадян України ключових принципів існування НАТО та не хоче готувати фахівців, здатних ефективно співпрацювати з експертами з 28 країн Альянсу, то чого, власне, ми взагалі можемо вимагати від НАТО?!

Саме тому американський науковець українського походження (батьки з Києва, народилася в Канаді, навчалася в США та Нідерландах, має досвід роботи в структурах НАТО) Лада Рослицька закликала присутніх до реальної роботи.

«На жаль, у нашому рідному краї – війна, – констатує американський професор та аналітик НАТО Лада Рослицька. – І в цьому провина – наша, а не НАТО чи Росії. Ми повинні зрозуміти, що у світі є дуже багато охочих роздерти Україну на шматки. І не тільки з боку Сходу… Маємо розуміти, що НАТО – це, насамперед, економічна, політична, соціальна безпека, а вже потім – військова. Як за такого низького рівня життя Україна взагалі може претендувати на повноправне членство в Альянсі? Як про це мріяти з таким високим рівнем корупції? Тому не в Москві чи Брюсселі – головна проблема, у тут, у Києві. Всім нам треба добре подумати, що зробити для того, аби в країнах НАТО (серед який є не лише скептики, але і явні противники долучення України до системи колективної безпеки!) зрозуміли, що це Україна потрібна НАТО, а не навпаки?! Бо «чорне вживання» «м’якої сили» на території України з боку Росії може продовжитися і в інших місцях», – зауважила Лада Рослицька, котра ще 2011-го в докторській дисертації повністю передбачила сценарій загарбання Криму «зеленими чоловічками» Кремля.

Відтак, коли ми самі не здатні виграти війну з Росією та повернути Крим і нічого не робимо для інтеграції в НАТО, то що нас чекає найближчим часом? І як від ритуальних заклинань щодо євроатлантичного зовнішньополітичного курсу перейти до реальних кроків?

Дуже важко знайти миттєві та логічні відповіді на ці запитання. Це так само, як стояти на перехресті київських вул. Симона Петлюри та бульвару Тараса Шевченка, котре неподалік офісу «Укртелерадоіпресінституту». Це тільки в Україні вулиця, названа на честь одного з найпослідовніших борців за Незалежність України Симона Петлюри, може впиратися в бульвар, на якому стоїть… пам’ятнику Миколі Щорсу, який на чолі червоногвардійських загонів боровся проти армії УНР та був коліщатком та гвинтиком московської окупаційної машини… Це нагадує щось химерне, якби в Берліні на вул. комуніста Ернста Тельмана стояло погруддя танкового генерала нацистського вермахту Хайнца Гудеріана…

Володимир ДАНИЛЮК.

Монумент Миколі Щорсу досі в центрі Києва

Фото автора.

Реалії вітчизняного медіа простору: на першому поверсі «Укртелерадіопресінституту» функціонує ресторан швидкого приготування «Два гусаки».

Доки ми дискутуємо про відкритість західних демократій, зовсім поряд вишикувалася черга наших співгромадян за візами в Консульському відділі посольства Чехії в Україні