ГОЛОДОМОР І «ЗАХІДНЯКИ»

ГОЛОДОМОР І «ЗАХІДНЯКИ»

Відлуння про Голодомор у Великій Україні докотилося й до Західної Волині. Українці нашого краю пропонували допомогу голодуючим братам-східнякам. Але тогочасна більшовицька влада відмовилася від доброчинної допомоги, заявляючи: в Україні голоду нема.

Як свідчать люди поважного віку та архівні матеріали, волиняни у 30 р. 20 ст. молилися за знищених кістлявою рукою голоду у Східній Україні. Так, 17 квітня 1933 р. (другий день Великодня) під час панахиди в церкві Чесного Хреста лучани молилися не тільки за упокій Тараса Шевченка, а й тих мільйонів, що у Східній Україні стали жертвами Голодомору і сталінських репресій. Очолював церковну відправу єпископ Полікарп.

Усім нам відомо, як у перші повоєнні роки, рятуючись від голоду, приїжджали на Волинь не тільки українці зі Східної України, а й росіяни з Брянської, Курської областей, із сусідньої Білорусі, щоб роздобути тут хліба насущного. Нерідко їх тоді називали «мішечниками». Ніхто з них не боявся «бандерівців». Мали місце непоодинокі факти, коли східняки залишали на зиму в наших сім’ях своїх дітей, щоб врятувати їх від голодної смерті.

Ми тоді мешкали в Ківерцях. Батько працював ковалем на лісозаводі. Від голоду нас рятував ліс (гриби, ягоди, дички, цілющі трави тощо), город, село, яке за виконані для нього роботи (наприклад, виготовлені батьком лопати, мотики, ножі, сокири, підкови тощо) віддячувало зерном, борошном, крупами та іншими продуктами.

Пам’ятаю, як узимку знедолених східняків міліція виганяла з вокзалу, як вони бідолашні грілися біля вогнищ неподалік від вантажної рампи. Мама варила юшку з картоплею, квасолею і грибами, наповнювала нею велике відро, закутувала, утепляла його. І ми удвох, долаючи снігові замети, це відро несли на рампу східнякам. Бачили б ви їхні вдячні очі і щирі слова як українською, так і російською та білоруською мовами: «Дякуємо, щиро дякуємо», «спасибо, дорогие, за очень вкусный суп», «шчыра дзякую, сябры»...

А ще не можу забути, як улітку 1945-го (ми після депортації з Холмщини мешкали на Запоріжжі) я ходив разом із місцевими хлопчаками у степ, де допомагав їм виливати з нірок ховрашків, з яких їхня бабуся готувала їм наїдок...

На Запоріжжі ми прожили менше року. За цей час привезені нами продукти закінчилися. Частково ними ми поділилися з місцевими голодуючими сім’ями. На зароблені у колгоспі трудодні отримали мізерію, а тому, залишивши в колгоспі привезені з Холмщини коні, корови, реманент, подалися на Волинь, поближче до свого рідного краю, бо ще вірили в повернення до нього.

Хоч у перші повоєнні роки і на Волині жили ми впроголодь, проте не вмирали від голоду. Досі пам’ятаю, як ходив у заводський магазин на батьківські картки отримувати півбуханця липкого хліба. Як смачно він мені пах! Як кортіло вщипнути від нього малесенький шматочок, хоча б крихту від шкуринки. Та все-таки стримувався. Бо дома на кусень цієї хлібини чекали прикута до ліжка невиліковною хворобою моя бабуня, заклопотана мама, яка незабаром народить мою сестричку, і тато, який так тяжко трудиться у кузні...

Можливо, саме тому з нагоди 60-х роковин штучного Голодомору, який забрав в Україні мільйони людських життів, я, працюючи в обласному відділенні Українського фонду культури під орудою Бориса Олійника, активно підтримав справу спорудження Кургану Скорботи – Меморіалу «Голодомор-33» поблизу Магарського монастиря, що біля м. Лубни на Полтавщині. На будівництво Меморіалу на той час потрібно було понад 7 млн карбованців. Добровільні пожертви збирав Український фонд культури.

У 1993 р. на земляному кургані було встановлено Великий Дзвін (заввишки 15 м), котрий завершувався хрестом. По нижньому його окраю припасовано Малі Дзвони від різних областей (в тому числі й від Волині), приходів України та окремих доброчинців як символ всенародної скорботи і вічної пам’яті про безвинно замордованих сталінсько-більшовицьким режимом.

На підтримку цієї благодійної акції, зокрема на виготовлення Малого Дзвону від Волині, обласним відділенням Українського фонду культури було зібрано понад 100 тис. крб. Сьогодні хочу назвати тих, хто у 1993 році на ділі (до глибини власної кишені) прилучився до цієї справи, а саме: Луцький педагогічний інститут ім. Лесі Українки, учні та вчителі середніх шкіл №№ 4, 11, 12 м. Луцька, картонно-руберойдовий, електроапаратний заводи, НВО «Електротермометрія», кондитерська фабрика, спиртогорілчаний комбінат, АТ «Волинь-Лада», Нововолинський м’ясокомбінат, управління СБУ, Волинський краєзнавчий музей, обласна рада Селянської партії України, обласна організація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, народний депутат А. Бондарчук, добродії М. Куделя, З. Швай, З. Ленартович, В. Терен, Р. Чап’юк, А. Мартинюк, М. Латайчук, В. Войцеховський, В. Нікуляк, М. Онуфрійчук, З. Смакота, Д. Салайда, Н. Пека, М. Новосад, А. Скоморохова, Я. Семенюк, К. Мельниченко, О. Шумик, О. Нікітченко, В. Ткачук, І. Мохнар та інші.

11 вересня 1993 р. відбулося відкриття Кургану Скорботи з участю делегації від нашої Волині (В. Ворон, М. Онуфрійчук, Г. Гуртовий) та відкриття Меморіального знаку на вшанування жертв Голодомору в Києві. До цих святих місць я привіз волинську землю, яку розсіяв на Кургані Скорботи та біля пам’ятного хреста в столиці.

Незабутньої пам’яті ветеран краєзнавства Григорій Гуртовий, який дитиною пройшов крізь пекло Голодомору на рідному Запоріжжі, а підлітком – крізь пекло гітлерівського концтабору і якого від повоєнного голоду врятувала Волинь, давно подав мудру пропозицію щодо спорудження в Луцьку біля храму Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста пам’ятника Християнського Милосердя на ознаку глибокої вдячності волинянам, які ділилися хлібом насущним із братами-східняками, рятували їх від голодної смерті. На жаль, минуло чимало часу, а пам’ятник досі не встановлено.

Микола ОНУФРІЙЧУК, член НСКУ.

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (614) - 86%
Пізно (27) - 3.8%
Яка різниця? (14) - 2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (30) - 4.2%