Про що пам’ятає розібрана сцена?

Про що пам’ятає розібрана сцена?


3 грудня канула в Лету сцена луцького Євромайдану, яка рік простояла на Театральному майдані. Таким чином, історією стали не лише активні майданівські події, що відбувалися на Волині під час Революції гідності, але й на другий план основних суспільних процесів відходить чимало тих громадян, хто здійснював свій внесок у боротьбу за зміни на загальнодержавному рівні.

Ця сцена пам’ятає багато, адже на ній побувало чимало людей. Одні – з власної ініціативи, інші – з примусу. Хтось її використав як трамплін для подальшого розвитку, для окремих вона стала сходинкою донизу…

Все, як і скрізь по Україні, починалося з вимоги до Віктора Януковича підписати у Вільнюсі Угоду про асоціацію з ЄС. Потім активісти почали вимагати відставки уряду Миколи Азарова та відсторонення від влади Віктора Януковича. Далі – акції з вимогою заборонити Партію регіонів, комуністів, «перезавантаження» обласних органів влади на чолі з тодішніми керівниками облдержадміністрації Борисом Клімчуком та головою облради Володимиром Войтовичем.

Саме звідси колони прямували в різні частини Луцька, йшли на блокування чи штурм військових частин, «Білого дому», прокуратури, облуправління міліції, виїздили в міста та райони області, щоб за місцем проживання та праці тих чи інших депутатів облради або керівників місцевої влади висловити їм публічний осуд. Тут формувалися групи добровольців для столичного Майдану.

Рік багато що змінив у долях найактивніших борців за зміни.

Найуспішніше скористався плодами подій тодішній депутат облради Ігор Гузь. Він не лише після завершення Революції гідності став заступником голови облради, але як висуванець «Народного фронту» 26 жовтня ц. р. з величезною перевагою над іншими конкурентами виграв вибори у Верховну Раду України у Володимир-Волинському окрузі №19.

Серед переможених Ігорем Володимировичем виявилися не лише його ідеологічні противники, але й недавні соратники, ті, поруч із ким він стояв на сцені Євромайдану. Насамперед, уже екс-народний депутат від «Свободи» Євген Мельник, який в один із періодів бурхливих суспільних подій оголосив, що буде «поступово переймати владу в області» як голова облвиконкому. Виявилося, що й облвиконкому нема, і головою пан Мельник не став, та ще й вибори на «рідному» окрузі програв…

Друге місце за продуктивністю результатів Революції гідності можна з повним правом розділити між нинішнім головою облради Валентином Вітром (був і залишається представником «Батьківщини», але спочатку лише заступником голови облради, а з лютого – повноправний керівник органу самоврядування області), депутатом-свободівцем Олександром Пирожиком (спочатку очолював невелику фракцію однодумців в облраді, у лютому ц. р. обраний першим заступником голови), а також Григорієм Пустовітом і Володимиром Гунчиком.

Григорій Олександрович як голова облорганізації партії «Батьківщина» на підставі домовленостей на центральному рівні та за квотним принципом віднесення Волині до сфери впливу «біло-сердешних» спочатку був призначений головою облдержадміністрації. Але потім політичний бумеранг полетів назад: без будь-яких пояснень та за бездіяльності центрального керівництва рідної партії він втратив цю посаду (а попередню – секретаря Луцької міської ради – ще раніше), спробував потрапити в парламент від Луцького округу №22, але й тут зазнав нищівної поразки.

Натомість Володимир Петрович зі сцени луцького Євромайдану ніколи не виступав, хоча, як і Петро Порошенко, брав активну участь у боротьбі з режимом Януковича. Під час президентських виборів саме він очолив штаб Петра Олексійовича, а коли новий глава держави приступив до виконання обов’язків, то одним із перших в Україні головою облдержадміністрації призначив саме Володимира Гунчика, якого давно знає по спільній роботі в корпорації «Богдан Моторс».

Кого кадрові призначення обійшли десятою дорогою, так це екс-Луцького міського голову, чинного депутата міськради Богдана Шибу, який буквально днював і ночував на Театральному майдані і навіть Новий, 2014-й рік зустрічав у «штабі революції», котрий розміщувався в Будинку культури. Якщо стара влада хоча й упереджено ставилася до Богдана Павловича, але таки запропонувала йому гідне місце роботи в одному з управлінь (попрацював він там, щоправда, недовго, та й пішов, подякувавши за увагу Борисові Петровичу), то нова вирішила, що світлий образ одного з «польових командирів» Єворомайдану стане чорною плямою на її кадровому мундирі, а тому й досі Богдан Шиба не працевлаштувався та займається громадською діяльністю.

Схожа ситуація склалася і з Володимиром Бондарем, який також доклав титанічних зусиль для зміни ситуації на Волині. В усякому випадку, саме Володимир Налькович допомагав Євромайдану вистояти в найскладніші часи, а на хвилі революційного піднесення разом із Ігорем Гузем та активістом Володимиром Пащенком узяв під контроль увесь «Білий дім» на Київському майдані Луцька. Зрозуміло, що від тодішніх керівників держави Олександра Турчинова та Арсенія Яценюка колишній голова облдержадміністрації «помаранчевого періоду» не міг сподіватися на лояльність. Тому після невеликої перерви включився в боротьбу за повноваження народного депутата України у Горохівському окрузі №20, де основним конкурентом виступав позафракційний Сергій Мартиняк. Боровся гідно, але команда спрацювала «на двійку», тому й утратив шанс знову потрапити в парламент (у 2002-2005 рр. був народним депутатом від «Нашої України» по Луцькому округу №22). Наразі кадрова доля Володимира Бондаря залишається невідомою…

Ще один активний учасник виступів на вже демонтованій сцені –  екс-народний депутат України від списку «Свободи» Анатолій Вітів. Кого-кого, проте тільки Анатолія Миколайовича можна вважати одним із найпослідовніших та найзапекліших опонентів колишньої влади. Він це неодноразово доводив і як депутат облради, і тоді, коли брав активну участь у подіях Євромайдану як на Волині, так і в столиці. В усякому випадку, тільки він міг собі публічно дозволити називати нині покійного депутата облради та голову облдержадміністрації Бориса Клімчука іменем «Боря»… На жовтневих виборах до парламенту Анатолій Вітів знову потрапив у список «Свободи» під звичним №6, але партія зовсім трохи не дотягнула до мінімального 5-відсоткового бар’єра, і тому Анатолієві Миколайовичу після невеликого відпочинку доведеться починати все з нуля, організовуючи вибори до місцевих волинських рад.

Однозначно програв і ще один високопосадовець, який, щоправда, не з власної волі опинився на вже ліквідованій сцені. Йдеться про чинного депутата облради від Партії регіонів, лише з десяток днів голову облдержадміністрації Олександра Башкаленка, якого Віктор Янукович до цьогорічного Дня соборності у січні нагородив орденом, а на початку лютого призначив на посаду замість «м’якотілого» Бориса Петровича. Коли одні революційні маси на чолі з Володимиром Бондарем, Ігорем Гузем та Володимиром Пащенком пішли брати під контроль споруду облдержадміністрації та облради, другі, де в перших лавах був керівник «Правого сектору» Павло Данильчук, штурмували офіс облуправління міліції. В кабінеті тодішнього начальника УМВСУ у Волинській області, генерал-майора міліції Олександра Терещука й виявили Олександра Башкаленка, а потім силоміць доставили на сцену, де прикували кайданами до металевої труби. Каятися під тиском та писати заяву про звільнення з посади Олександр Костянтинович не захотів, а тому після кількох годин публічного глуму та після заклику до християнських чеснот митрополита Михаїла його таки відпустили на волю… Наразі Олександр Башкаленко сесійних засідань не відвідує, активності в громадському житті не проявляє, лише на похороні Бориса Клімчука у вересні побував.

А от щодо Олександра Терещука, то його доля здійснила крутий поворот на краще. В минулому звинувачений у всіх смертних гріхах жандармського свавілля щодо учасників Євромайдану та звільнений із посади керівника облуправління внутрішніх справ Волині, Олександр Дмитрович отримав… призначення керувати столичною міліцією, на чолі якої продовжує працювати й зараз і де може отримати чергове генеральське звання. Тоді як його найзапекліший опонент Павло Данильчук стутсу-кво не змінив і продовжує займатися громадською роботою та відстоювати незалежність України в зоні АТО, бо вибори народного депутата України по Луцькому округу він програв не лише представниці Ігоря Палиці Ірині Констанкевич, але й переможцеві волевиявлення ковельчанинові Ігореві Лапіну (виступав як представник батальйону «Айдар» та як висуванець «Народного фронту»).

Та чи не найбільш сумним моментом стали останні тижні існування сцени, яка виявилася власністю ГО «Патріоти Волині» на чолі з Володимиром Красулею (теж був кандидатом у народні депутати від округу №20). У соціальних мережах пролунали твердження, що на початках євромайданівських подій основним організаторам акцій протесту довелося… платити Володимирові Красулі гроші за оренду його металевого дітища! Причому суми називалися з трьома нулями, збиралися вони за рахунок народних пожертв, а використовувалися не для підтримки євромайданівців, а для піару окремих вождів в окремих волинських мас-медіа. Щоправда, сам Володимир Красуля це категорично заперечив, а правоохоронні органи за цю справу не бралися. Тому поговорили, та й забули…


Сам же ж Володимир Красуля у зверненні до влади Луцька категорично заперечував щодо демонтажу сцени і переконував, що це – символ Революції, котрий повинен стояти на Театральному майдані мінімум до кінця нинішнього року, бо так вирішував виконком. Але ці аргументи виявилися непереконливими…

Хоч би там що, але євромайданівська сцена вже перетворилася на фрагменти демонтованих металевих конструкцій і лежить на складі.


Та про Революцію гідності волиняни не забудуть ніколи. Хоча б тому, що на Театральному майдані є гідний спомин про події недалекого минулого та про непросте сьогодення – стенд із зображеннями Героїв Небесної Сотні та наших солдатів, які продовжують гинути в зоні АТО під час боїв із сепаратистами та російськими найманцями…

Роман УСТИМЧУК.

Фото автора та Петра КРИВОШЕЯ.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (168) - 88.4%
Пізно (5) - 2.6%
Яка різниця? (4) - 2.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (7) - 3.7%
Мені байдуже (5) - 2.6%