«Я її дуже чекаю…»

«Я її дуже чекаю…»


Такого закладу більше нема на Волині. Тут, у затишних кімнатах і майже в сімейному колі живуть люди, від кого кровні родичі або відмовилися взагалі, або спілкуються лише телефоном.

Чому так сталося, розумієш одразу, як переступаєш поріг будівлі, де нас зустрічає Петро Наумчик. Веселий та комунікабельний, він ось уже 20 літ працює вихователем інтернату, що розмістився на околиці селища Голоби.

Інтернат цей особливий. Хоча сюди теж їдуть меценати і приходить Святий Миколай, але дарунки отримують діти, яким і по 10 років, і по 35-ть. Бо всі вони – із вадами фізичного та психічного розвитку.

На нижньому поверсі двоповерхової споруди – найтяжчі пацієнти. Ті, з якими навіть лікарям непросто займатися. На горішньому поверсі – вихованці, які під керівництвом медиків можуть давати собі раду і навіть допомагати в якійсь елементарній роботі.

–До наших складних пацієнтів можемо зайти, – пропонує Петро Миколайович. – Але не знаю, як ви сприймете дитину, яка прикута до ліжка і більше схожа на рослину, котру годують, поять, миють. Або як дивитиметеся на вихованця, який б’ється головою в стіну. Можливо, про це не варто говорити, втім коли до нас приходять працівники із центру зайнятості, то просяться хай на найтяжчу роботу, аби тільки не на перший поверх. Бо споглядати на муки цих дітей витримує не кожен.

Отож, минаємо заґратований вхід і піднімаємося на другий поверх.

Сказати, що це молодіжне відділення інтернату – язик не повернеться. Швидше – елітний гуртожиток із модними гардинами й сучасними меблями. В окремих кабінетах – медперсонал і технічні працівники, які перуть, прасують, прибирають. В одній із кімнат гурт чоловіків співає в караоке, в іншій – теж чоловіки. Їм уже по 20-ть і більше літ, але вони складають на килимку конструктора, що розрахований на малюків.



–Аби пацієнтів згуртувати за рівнем інтелекту, ми відразу після їхнього прибуття в інтернат пару тижнів придивляємося до людини (у скупих відомостях медичної картки всієї інформації нема). А потім вирішуємо, в яку групу поселити вихованця, – пояснює Петро Наумчик. - Якщо новоприбулий – флегматик, йому пропонуємо більш активний колектив. Коли пацієнт знає букви або вміє читати (бувають і такі), йому теж не буде цікаво з тими, хто зупинився на рівні розвитку 2-річної дитини.

Однак, зауважу, навіть серед останньої категорії трапляються унікальні особистості. Як-от 22-річний Стасик. Попри розумову відсталість, хлопець знає столиці всіх без винятку держав світу.


–От назвіть якусь країну, - пропонує мені Петро Наумчик, побачивши, що до нас саме підходить Стасик.

–Мозамбік, – кажу перше, що спадає на думку.

І Стасик без вагань відповідає:

–Мапуту!

Так само, ніби читаючи з папірця, хлопець відчеканює назву закладу, де навчався і де перебуває зараз.

–Це драматична (якщо так можна сказати) історія. Бо хлопець народився у дуже розумних батьків, викладачів університету. Мама з татом довгі роки працювали з дитиною. Але, як бачите, природа взяла своє… – зітхає Петро Миколайович. – Коли привезли Стасика до нас, бачив у очах батьків сором за такий учинок. Бо виходило, ніби ховають сина, відмовляються. Але я відразу їх заспокоїв: для Стаса в інтернаті буде краще, ніж у чотирьох стінах міської квартири, тут він матиме друзів та хороший догляд. До речі, Стасикові мама й тато – це приклад того, як можна, не ламаючи власного життя, залишатися люблячими батьками, турбуватися за дитину, забирати на вихідні додому.

На жаль, лишатися комусь потрібним – це щастя далеко не для всіх вихованців інтернату. Лише із третиною хлопців підтримує телефонний зв’язок котрийсь із родичів (хай навіть далеких). І тільки до кожного восьмого рідні бодай раз на рік приїздять чи забирають до себе на гостину.

–Цим хлопцям тяжко пояснити, чому їх рідко забирають туди, у світ здорових людей. Є пацієнти, які з думками про свою непотрібність озлоблюються, – продовжує розмову Петро Миколайович. – Але більшість моїх підопічних із розумінням ставляться до ситуації і сімейного затишку шукають в інтернаті.




Що вихованці разом із працівниками закладу дійсно стали великою родиною, переконуюся, дивлячись, як хлопці, ніби хвостики, ходять за Петром Наумчиком.

–Мабуть, ви помітили, що вони ставляться до мене, як до старшого брата? – сміється співрозмовник. – А от за батька їм – наш директор  Микола Пруд. Коли я комусь зауваження зроблю, біжать до нього жалітися. Коли він, буває, насварить, приходять до мене поплакатися. Так само, як діти до батьків, біжать до нас, аби на Святого Миколая чи Новий рік отримати подарунки.

Попри те, що інтернат – заклад ніби й закритого типу, але його вихованці не ізольовані від суспільства. В теплу пору року хлопці частенько відпочивають на природі, беруть участь у спортивних змаганнях та навіть стають переможцями футбольних матчів. Коли холодніше – їздять до Ковеля на піцу, грають у боулінг (за що тамтешньому власнику закладу передають величезне спасибі).

–Ми любимо відпочивати, але й працювати вміємо, – продовжує Петро Миколайович. І вловивши мій запитальний погляд, додає: – Так-так, не дивуйтеся. От є у нас Олежик: хлопець, у якого голова росла значно швидше, ніж інші частини тіла, і це вплинуло на його розумовий та фізичний розвиток. Так-от він знає назви фактично всіх інструментів для ремонту сільгосптехніки. Закоханий у машини, вважає  за щастя допомагати нашому водієві (бо ж маємо  трактора і підсобне господарство). Є такі, кому подобається віники в’язати, їсти готувати (під наглядом вихователів, звичайно). Буває навіть, що коли хлопцеві виповнюється 35-ть і він покидає наш заклад, то в самостійному житті здобуває робітничий фах, влаштовується на роботу, створює сім’ю. Бо, як би ми не старалися, родинне коло навіть для особливих людей – найцінніше.

І що то справді так, підтвердило прощання з інтернатом.




Коли редакційне авто ось-ось мало рушати, до нас соромֹ’язливо підійшов Коля Шелест – хлопчина, котрого щойно сфотографувала за улюбленим заняттям – вирощуванням вазонів. Добрий і спокійний, Коля не наважувався заговорити і тільки тримав у руках маленького папірця.

–Чого тобі, Колю, – лагідно запитав директор Микола Пруд, який саме повернувся з відрядження.

–Ось я тут написав, як мою маму звати... Допоможіть її знайти… І коли знайдете, передайте: я її дуже чекаю…

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.








  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (168) - 88.4%
Пізно (5) - 2.6%
Яка різниця? (4) - 2.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (7) - 3.7%
Мені байдуже (5) - 2.6%