Під боком у бацьки – «войско турецкоє»

Під боком у бацьки – «войско турецкоє»


Від с. Тур Ратнівського р-ну до найближчого села  вотчини «бацьки Лукашенка» – рукою подати.  Всього-на-всього сім кілометрів – і Сушитниця Малоритського р-ну. Та й до свого райцентру турівчанам стільки ж добиратися, скільки й до «їхнього».  Сусідство волинські селяни використовують сповна. Насамперед – для заробітків. Бо як у білорусів чи на білорусах не заробиш, то в себе на щось надіятися марно. Картопля-морква – копійчані. Молоко – теж. Школа, садок, амбулаторія, клуб, пошта і сільрада – ось і всі робочі місця. Причім, зазвичай, там плинності кадрів не спостерігається. Але гроші до бацьки селяни заробляти їздять, а от духом не здаються. З рідними братами-сестрами горщики ладні бити, тільки б на путінську пропаганду не піддаватися.

«У нас тепер таке мало не через хату: сваряться до останнього, а стоять на своєму!»  – каже Турівський сільський голова Микола Головій. Щиро зізнається, що його односельчан аж надто ідейними не назовеш (більше вірять матеріальному), однак найменшими впливами сякого-такого сепаратизму у селі що попід боком у Лукашенка – і не тхне!


А все тому, що мальовниче с. Тур, на окраїні Ратнівщини, – одне з найдавніших українських поселень. І підвалини національного духу тут закладені ще тоді, коли «русскаго міра» і на думці не було. А що було? Були озера Турське і Святе, берегами яких блукали лісові тури. Були вродливі полісянки та мужні поліщуки, у жилах яких кров предків-скіфів змішалася із кров’ю войовничих амазонок. Ото, як одного разу «круз наше село Турецкоє» (як співається у древній місцевій пісні, записаній фольклористом Іваном Денисюком) пройшло «військо дивоцкоє», так і донині воюють. Правда – більше плугом, ралом, боронами, руками і потом.

«Надто активними наших людей назвати навряд чи можна. У переважній більшості – заклопотані, господарюють на землі: картопля, буряки, морква…»  – мовить Микола Михайлович.

Прикордонні села Ратнівщини, в тому числі й Тур, хоч і різняться від білоруських, але не виглядають геть забутими Богом і людьми. Ось у Турі, для прикладу, вражає з дороги місцевий дитячий садочок: дах новий, майданчик – сучасний і кольоровий, змайстрований руками батьків, вікна світлі й гарні… Амбулаторія хоча і в старенькому приміщенні, але щойно після ремонту. «Приїхали б учора, застали б тут те, що треба!» –  мало не з порогу розказують місцеві «дохторки». Заклад на чолі з лікарем загальної практики сімейної медицини Тетяною Орловою діє з 93-го і нині дає роботу майже десятку місцевих жителів. А що вже не простоює дарма, то факт. Будинок культури – просторий, віднедавна вже не належить до таких, які «роками не обігріваються».  Школа теж із новою системою опалення (а була – пічна!) та котельнею. Та з головним показником добробуту  все-таки трудно… Бо як тільки у перших зустрічних тамтешніх жіночок запитали про те, чи комфортно їм у селі живеться, як одразу ж і почули : «Ви що, нашої дороги не бачили?! Роками до неї нікому діла нема. Якось були тільки ямки засипали, та й те першим дощем вимило!»… Це владі, так би мовити, на замітку.

Цікаво, що за словами сільського голови Миколи Головія, який тут за господаря всього кілька літ, розквіт села припадав …на початок 90-х. Коли третина із більше як 2,5 тисячі місцевого населення працювала у Білорусі, особливо – у Бресті. Тепер заробітчан значно менше, але теж – нівроку.

Близькість до Білорусі накладає свій відбиток не тільки на економічну складову турівських реалій, а й на політичну. Позаяк тут мало не в кожного рідні живуть і трудяться на Берестейщині. Та й на вулицях села ми частенько чули …російську. Це, пояснили потім краяни, не обов’язково гості, а частіше – невістки та зяті з білоруської сторони. Тут як ніде інде працює закон волинської глибинки: чим далі у нетрі краю заховалося поліське село, тим ширша географія тих місць, куди розлітаються його люди з родинних гніздечок.

За іронією долі, за сусідство із Білорусією мешканці Туру можуть поплатитися святим. Причім не тільки в образному сенсі, а й у буквальному. Озеро Святе, тамтешня окраса і реліквія (а загалом у селі чотири озера!) ризикує зміліти через масштабний видобуток крейди підприємством на Хотиславському кар’єрі у Малориті. Розмови про це останнім часом на Волині стихли. А видобуток триває, та й глибина кар’єру, розказують у селі, вже сягає 30-ти метрів. Кожен місцевий вам скаже, що пам’ятає часи, коли рівень води у Святому був значно вищим. Хоч криниці поки не висихають… Та це не заспокоює людських тривог. Бо може стати отією самою волинською ціною за білоруське щастя.

Олена ЛІВІЦЬКА.





На фото автора:  Святе – у волинських туманах; у амбулаторії – жіноче царство;  зупинка «бажає щасливої дороги», а  дорога, кажуть,  – вся у вибоїнах; Микола Головій – сільський голова!

 

 

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (267) - 86.1%
Пізно (10) - 3.2%
Яка різниця? (8) - 2.6%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (13) - 4.2%
Мені байдуже (11) - 3.5%