→Рубрики →Життя - як є...

Щастя з попелу

Тамарі Григорівні заздрили усі подруги. Ще б пак, лише у неї була розкішна трикімнатна квартира поблизу центру та надзвичайно розумний та вихований син, яким вона не могла натішитися. І хоч виховувала вона його без батька, чоловік Тамари Григорівни загинув у автокастрофі, коли хлопчику було лише 5 років, Артем виріс справжнім інтелігентом: з відзнакою закінчив хімічний факультет та з легкістю отримав посаду викладача у рідному вузі.

Єдине, що засмучувало, відсутність невістки. От би її Артемко звернув увагу на сусідчину Олесю: і гарна, і розумна, і з хлопця очей не зводить, та й батько, не аби хто, депутат у міській раді. Ідеальна пара її любому хлопчику.

Однак, серце Артема вирішило по-іншому. Додому він привів Світлану, дівчину з простої сільської родини.

Не сподобалася Тамарі Григорівні невістка, не пара її сину. І як вона не вмовляла сина не зв’язувати життя з дівчиною, і як не плакалася, не слухав її хлопець. На кінець, пригрозила, як одружиться на Світлані, не хоче вона її бачити у своєму домі.

Тож молодята зняли невеличку квартирку на окраїні міста. І все б нічого, але коли Світланин батько захворів, і зовсім перебралися до села. Ну, такого Тамара Григорівна винести не змогла, щоб її розумник син та у землі копирсався, заради якоїсь дівулі кар’єру зруйнував!

Так вже їй було образливо, що навіть на синові дзвінки не відповідала. А він дзвонив, і писав. І навіть коли прийшло повідомлення: «Мамо, ти скоро станеш бабусею», лиш зверхньо фиркнула.

Йшли місяці... а жінка все злилася. Не могла пробачити невістку за зруйноване життя сина. І не важливо, що справи у нього йдуть добре, і, що його ім’я знають у цілому районі. Але фермер замість професора, не про це вона мріяла.

Вірила, що одного дня її Артем зрозуміє, що зробив помилку та повернеться до рідної матусі, а вона вже допоможе йому і в вузі відновитися, і гарну пару підібрати.

Але життя пише свої наративи... Одного темного лютневого ранку прийшла війна...

«Мамо, я йду на фронт. А ти не залишайся сама, приїжджай до нас додому. Разом буде легше, та й Світланка на останніх місяцях, їй потрібна підтримка. Ну, будь ласка, мамочко!», – прийшло нове повідомлення від сина.

Зжалося материнське серце, але й гординя не опустила голову.

«Бережи себе, синочку! А я нікуди не поїду, як я дім свій полишу, який стільки років плекала?», – написала у відповідь.

І дні, і ночі перетворилися у суцільне жахіття. Постійно щось вибухає, постійно щось горить. А одного дня, коли Тамара Григорівна пішла по хліб, ракета вдарила й по її будинку. Від трьохкімнатної квартири залишилися лише недопалки.

Гірко плакала жінка. Усе життя здиміло в мить, її гордість, її впевненість – усе зникло. І навіть залишившись без нічого, не поїхала до невістки, не дозволяла гордість прийти до тої, яку так сильно образила. Жила у подруги, у кутку на кухні. Ночами гірко плакала, а в день, як було тихо, йшла дивитися на згарище.

І в той день Тамара Григорівна стояла зі сльозами на очах біля своєї колишньої оселі, коли почула тихий голос:

– Не плачте, мамо. Усе відбудуємо. А поки ходіть жити до нас.

Жінка оглянулася і зустрілася очима зі Світланою. Її невістка стояла зі сльозами на очах, обережно підтримуючи живіт.

Такий біль огорнув Тамару Григорівну.

– Та хіба ж я можу? – відповіла затинаючись. – Я так тебе образила! І тебе, і сина, і навіть ненародженого онука чи онучку.

– У нас буде дівчинка, – лагідно посміхнулася жінка. – То нічого, мамо. Усе можна виправити. Я вже простила вас, і Артем теж. Усе буде добре. Усе буде добре у всіх нас!.

Світлана протягнула руку, і Тамара Григорівна непевно взявшись за долоню пішла за невісткою у нове життя.

...Жінка гойдала онуку на руках, на кухні тихо розмовляли Артем зі Світланою, на вулиці співали півні.

«А якби не війна, чи не упустила я б свого щастя, – подумалося. – Такого тихого і звичного. Простого людського щастя...

Дар'я ОНІМОВА.

Фото з сайта roadk.com.ua.