→Архів

Історія церкви

«Свята Почаївська лавра»

На території Почаївської лаври за ініціативою шовіністично налаштованих ченців, підпорядкованих Московському патріархату, були спалені українськомовні книги історичної та церковної тематики, в тім числі й церковно-історична монографія митрополита Іларіона «Свята Почаївська лавра». У відповідь на цей вандалістський акт Фундація імені митрополита Іларіона спільно з видавництвом «Наша культура і наука» ПЕРЕВИДАЛА ЦЮ КНИГУ.

1961 року у канадському Вінніпезі побачила світ ошатно оформлена 398-сторінкова книга митрополита Іларіона (Огієнка) «Свята Почаївська лавра». З тієї пори й почалося непросте побутування цього твору на всіх континентах земної кулі, де перебували в розсіянні сущі українці.

До радянської України окремі примірники Огієнкової «Святої Почаївської лаври» потрапляють ще наприкінці 80-х років минулого століття. Символічно, що до їх появи на українських теренах стає причетною колишня співробітниця митрополита Іларіона в Консисторії Української православної церкви в Канаді (працювала з англомовною кореспонденцією владики), відома в українській діаспорі та й в Україні громадська діячка Анна Фігус-Ралько.

Українські книги «небезпечні»

1988 року, коли весь український світ відзначив 1000-ліття хрещення України-Руси, яке з ідеологічних причин офіційно святкувалося в Москві, а не в Києві, за ініціативою Анни Антонівни в Канаді було зібрано кілька сотень Біблій, видрукуваних українською мовою в перекладі митрополита Іларіона. Вона добилися дозволу москви переслати цей вантаж в Україну. 1989 року, знову ж таки за наполяганням організаторки акції, «дозвільний асортимент» книг було розширено: разом з Бібліями в Україну були надіслані й інші богослужбові книги, зосібно й «Свята Почаївська лавра». За журнальним записом самої пані Анни, до Почаєва того ж року було відправлено шість примірників цієї книги на кілька адрес, зокрема благочинному архімандриту Питириму, ієродиякону Мелетію, ієромонахові Петру, бібліотеці Почаївської лаври.

Ця акція продовжилася вже після 1991 року, коли зникли політичні й бюрократичні перепони для цієї поважної справи. Через створений з власної ініціативи при редакції всеканадської газети «Український Голос» комітет «Допомога Україні» Анна Фігус-Ралько переслала в Україну близько ста тисяч книг на більш ніж сімсот адрес.

Найбільше примірників «Святої Почаївської лаври» цього разу потрапило, звичайно ж, на Тернопілля – до Крем’янця й Почаєва. Люди із захопленням читали цей твір, ніби заново пізнаючи історію свого краю, своєї країни, й мимоволі «накладали» деякі сторінки цієї історії на сучасні реалії почаївської обителі. Реалії ті чим рік ставали все сумніші. В узагальненому вигляді їх зафіксувала сама Анна Фігус-Ралько, яка за весь час освітньої «опіки» Почаївської лаври тричі як канадська туристка її відвідувала.

Як «виганяли» мову зі святої гори

«Вперше я відвідала Почаїв 9 липня 1968 року, – зазначає пані Анна. – Історик Почаєва Андрій Василевич Андіюк подарував мені альбом усіх тамтешніх церков і каплиць. На той час у Лаврі панувала українська мова. Вдруге я побувала там 3 серпня 1989 року. Благочинний ігумен Питирим хоч і розмовляв з нами, канадськими українцями, українською, до своїх підлеглих звертався російською. Коли я почала оповідати про Українську православну церкву в Канаді та про нашого митрополита Іларіона (в миру – професора Огієнка), мій співрозмовник, почувши це прізвище, відразу ж заявив, що не знає ані такої церкви, ані такого митрополита. Зараз від нього повіяло холодним вітром. По прибутті в Канаду я все ж вислала йому окремим пакетом «Святу Почаївську лавру». Третій раз – у травні 1994 – їхала до Почаєва в товаристві о. Якова з Тернополя, який добре знав життя лаври. Цього разу в Лаврі не чути було української мови. Монахи вже боялися до нас приступати. Звідусіль чомусь дихало ворожістю й неприязню до українців...»

росіянізація святині

Народжена в Канаді в сім’ї українських піонерів-переселенців з Тернопілля, пронісши в чужомовному оточенні любов і відданість рідному краю своїх батьків, Анна Фігус-Ралько не помилилася в свої відчуттях. Як не парадоксально це виглядає, але саме з набуттям України державної незалежності проросійські позиції насельників цього монастиря чомусь стали посилюватися. Відповідь на таку, здавалося б, алогічну ситуацію, віднаходимо в книзі сучасного дослідника Почаївського лаври священика УПЦ Московського патріархату В. Зелінського «Объятия Отча…: Очерки по истории Почаевской лавры». Процитуємо невеликий уривок з цього дослідження мовою оригіналу:

«Еще в середине 80-х годов в жизни Почаева произошло сближение с другим величайшим центром духовной и монашеской жизни древней и нынешней Руси – Троице-Сергиевской лаврой. Численность почаевской братии в то время немного пополнилась за счет иноков Сергиевской обители. В то время часть почаевских иноков ушла в другие монастыри, где приняла участие в их возрождении».

Іноки з Підмосков’я

Виходить, ще з середини 80-х років минулого століття, в розпал так званої горбачовської перестройки, коли в усіх радянських республіках колишнього СРСР наростала хвиля національного пробудження, в тім числі й серед численної кількості православних вірних, коли серед священиків Української православної церкви все частіше звучали ідеї набуття давно очікуваної незалежності від Московського синоду і створення власного патріархату, коли реальних обрисів стала набирати давня мрія розкиданих світами українців про об’єднання Української автокефальної православної церкви з матірною церквою з центром у Києві, стурбований можливістю швидкої втрати значної частини своєї так званої канонічної території провід Російської православної церкви вирішує укріпити твердиню православ’я в західній частині України... іноками з Підмосков’я. Українські ж ченці, навпаки, були споряджені до монастирів російських.

Розправа над намісником лаври

Незважаючи на такий посилений натиск москви, ченці Свято-Почаївської лаври, переважна більшість яких все ж була з числа українців, на початку 90-х років починають відправляти Богослужби українською мовою. Ідею повернення насельників монастиря до українських витоків гаряче підтримав тоді сам намісник лаври Яків (Панчук). За що й поплатився перед тією ж москвою. Ось як оцінює спробу Почаївської лаври повернутися після здобуття Україною незалежності до української традиції згадуваний вже історик російської церкви священик В. Зелінський:

«На протяжении нескольнких месяцев Иаков вел закулисную работу по обработке братии, абсолютное большинство которых были украинцами (виділення моє – М. Т.), взывал их к националистическим чувствам (мы, мол, живем ни в Риме, ни в России, будем петь и читать по-украински)… Вскоре Панчук был лишен сана и затем попал под анафему. Новым наместником Лавры был избран иероманах Федор (Гаюн) – 1992».

Українське – під забороною

Не дивно, що саме в цей період на святій Почаївській горі відбувається подія, яка зганьбила освячені Богом кращі традиції українського монашества, високу духовну й просвітницьку місію цього монастиря, поставила адміністративний провід цієї обителі в ряд засліплених злостивістю й нетерпимістю до іншої думки інквізиторів.

Після анафеми й вигнання з монастиря патріотично налаштованого намісника ієромонаха Іакова нове керівництво з особливою запопадливістю перед москвою організувало наступ на все українське – мову, традиції, книги. Найперше, зникають з прилавків книжкової крамниці буквально всі українськомовні богослужбові книги (що вже говорити про друки, присвячені об’єктивному висвітленню, скажімо, української історії, культури того народу, серед якого монастир існує). Наступним кроком стала чистка бібліотечних фондів. Надіслані Анною Фігус Ралько з Канади українські видання, зокрема й Огієнкова «Свята Почаївська лавра», потрапляють до розряду «єретичних» першими.

Багаття з книг на святій горі

Та цього виявилося замало. Окремі ченці звертаються до віруючих почаян приносити книги Огієнка про історію Почаївської лаври нібито для створюваної при монастирі «воскресной школы».

Насправді ж ці книги збирали для... багаття, яке незабаром запалало на святій Почаївській горі.

В тому страшному полум’ї горіла не лише «Свята Почаївська лавра» митрополита Іларіона, а й багато інших українських друків. Серед них – і книга вихідця з Кременеччини С. Антоновича (Семена Антоновича Жука) «Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври». Вперше ця книга побачила світ з емблемою видавництва «Церква і нарід» у Кременці 1938 року. Згодом, заходами вихідця з Почаєва Івана Дубилка, у переробленому варіанті виходить друком у Канаді (1986). А наприкінці 80-х років, розмножене на ксероксі, дослідження Семена Жука жваво продається навіть у книгарні Почаївського монастиря.

Відомий на Галичині активіст-просвітянин Жук-Антонович зацікавився історією Почаївської обителі не випадково. Його дядько був свого часу архімандритом монастиря й немало зусиль та старань присвятив тому, аби перетворити Почаївську лавру на осередок української духовної культури. Як й Іван Огієнко, Семен Антонович мав можливість у 30-х роках працювати також і з рідкісними архівними документами, розпитати живих свідків тієї запеклої боротьби за Почаївський монастир та його ідеологію в роки і після Першої світової війни.

Про причини спалення лаврськими монахами саме цієї книги йдеться в збірці творів відомого дослідника-краєзнавця з Кременця Гаврила Черняхівського «Портрети пером»: «В яру біля скита почаяни знайшли серед спалених книжок українською мовою з історії лаври і нарис С. Антоновича-Жука. Комусь не сподобалось те що автор наголошував на тому: Почаївська лавра – духовна скарбниця українського народу. Видно, традиції інквізиції не минули і в наш час».

З вогню у... музей

До речі, врятована з полум’я на Почаївській горі напівобгоріла книга С. Жука «Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври» демонструється нині в музеї села Жуків, де створена експозиція з нагоди сторіччя від дня народження автора. Спалені ж сторінки канадського видання Огієнкової «Святої Почаївської лаври» залишилися на території тієї лаври в попелі...

Розглос про спалені московськими монахами українські книги швидко розійшовся Почаєвом та його околицями. Про це йшлося і в замітці місцевої газети «Діалог», і у виступі Г. Чернихівського по місцевому радіо. Телефонували почаяни й до місцевого райвідділу Служби безпеки України. Проте, належної оцінки цьому справді антидержавному акту органи місцевої влади так і не дали. Більше того, історію намагалися зам’яти.

На чиїм боці СБУ

Вандалістський вчинок московських ченців привернув увагу і світової преси. Матеріали про це, зокрема, були вміщені в американській «Свободі», канадському «Гомоні України».

Коли звістка про книжкове багаття на Святій Почаївські горі докотилася й до Києва, автор цих рядків, як голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка), заходами якої здійснюється першовидання творчої спадщини цього діяча в Україні, офіційно звернувся за роз’ясненням до голови управління СБУ в Тернопільській області.

Відповідь з Тернополя не забарилася. Текст її, підписаний тимчасово виконуючим обов’язки начальника Управління СБУв Тернопільській області Б. М. Безрутченко, варто навести повністю:

«Шановний професоре! Нами уважно розглянуто Ваше звернення, по суті якого проведено ретельну перевірку. Вивчення архівних масивів УСБУ в Тернопільській області матеріалів щодо спалення на території Почаївської лаври книг Івана Огієнка, звернень до Управління по даному питанню від юридичних та фізичних осіб, а також підготовлених та надісланих за результатами їх розгляду відповідей не виявлено».

Коментарів ця відповідь не потребує. Читач статті, ознайомившись із коротким науковим викладом суті справи, з посиланням на реальні джерела інформації, має можливість сам зробити висновок про ретельність цієї перевірки. Прикро, що вона здійснювалася лише довкола пошуків звернень від юридичних чи фізичних осіб, і не спрямовувалася на пошук явних виконавців того антидержавного вчинку та їх покарання.

Немає сумніву в тому, що предметом справді ретельної перевірки посадовими державними чиновниками Тернопілля має стати не лише факт спалення українських книжок, а й той масив друкованої продукції, який поширюється нині із Святої Почаївської гори по всій Україні й на кожному примірнику якої стоїть логотип «Видавництво Почаївської лаври».

Богослужбова мова – не рідна

Про одну з них – «Очерки по истории Почаевской лавры» священика В. Зелінського вже йшлося вище. Проблема не в тому, що книга ця написана з великодержавних шовіністичних позицій, сповнена зневаги до української історії, мови Української держави, а в тому, що вона поширюється не лише в церквах Московського патріархату, а й по бібліотеках шкіл, вищих навальних закладів і навіть санаторіїв. (Для прикладу, авторові цих рядків запропонували це чтиво в санаторії «Збруч» у Гусятині). До речі, її п’ятитисячний наклад друкувався не в Росії, а в Чернівцях.

Не менше бруду на українство і українців зібрано в брошурці протоієрея Олексія Добоша «Розкол: патріотизм чи злочин?», що також вийшла з логотипом друкарні Почаївської лаври. Ось примітивні сентенції цього, з дозволу сказати, богослова, щодо заперечення ним права українців звертатися до Бога рідною мовою, якими рясніють сторінки брошурки: «Переклад із церковнослов’янської на українську є фактично неможливий» (с.19); «приведені мною основні проблеми нададуть можливість тверезомислячій людині відмовитись від мрійливо-політичного патетизму і благоговійно зупинитися перед бар’єром неможливості перекладу богослужіння на українську мову» (с. 20); «онтологічний статус української мови не дозволяє їй на сьогоднішній день виконувати функції богослужбової мови» (с. 24). Цей явно заполітизований кандидат російського богослов’я навіть осмілюється погрожувати українцям, які відважаться «міняти семіотичну словесну оболочку до віри», тим, що від цього, мовляв, «втрати будуть катастрофічні, а користі ніякої» (с. 24).

Український переклад Біблії – серед 740!

Де вже доводити цьому горе-науковцю, що канонічність повного перекладу Біблії українською мовою, здійсненого митрополитом Огієнком наприкінці 50-х років минулого століття, ретельно оцінювала авторитетна комісія Лондонського і Закордонного Біблійного товариства. Й не лише дала йому високу оцінку, а й забезпечила коштом друк цієї головної книги для українців величезними накладами у ті країни, куди їх закидала доля. Українськомовний переклад належить до 740 перекладів Біблії, здійснених за всю історію існування книг Святого письма мовами народів світу та окремими діалектами...

Немало словесної отрути виливається на українського читача і з багатотисячних видань кожного випуску «Почаївського листка», який за байдужого споглядання влади, безкоштовно поширюється по всій Україні.

Такі факти приводять до гіркої констатації: якими далекими від істинного розуміння честі, порядності, інтелігентності й богобоязливості виглядають нинішні редактори й творці текстів сучасного видавництва Почаївської лаври від своїх попередників – знаменитих почаївських друкарів ХУІ-ХУІІІ століть, які прославили і себе, і Святу Почаївську гору дивовижними за містом і художнім оформленням книжковими шедеврами.

ПриХватизація «душі» народу

Агресивність шовіністично налаштованої частини ченців Почаївської лаври стала відчутнішою після оприлюднення розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року, за якою зі споруд Почаївської лаври було знято статус «заповідника», наданого Українською державною 2001 року. Відразу після виходу цієї постанови події навколо Почаївської лаври загострилися. В Тернополі було створено ініціативну групу під назвою «Почаївській лаврі – статус національної духовної святині». Члени цієї групи надіслали звернення на ім’я Прем’єр-міністра України, в якому, зокрема, зазначається: «Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року створило умови для приватизації будівель Лаври Московським патріархатом. Це фактично є офіційним визнанням духовної ієрархії Російської православної церкви над Лаврою, що суперечить цивілізованим цінностям та вибору абсолютної більшості населення України...».

Чітко й однозначно висловився з приводу цієї гострої проблеми й Помісний собор Української православної церкви Київського патріархату, який відбувся у липні 2004 року: «Всі українці, які відвідують лаврські святині, заявляють, що вони відчувають у Києво-Печерській лаврі, так само як і в Почаївській лаврі, вороже ставлення до всього українського. Це небезпечно не тільки для українського право, а й для Української держави, бо справедливо говориться: хто володіє Києво-Печерською лаврою, той володіє душею українського народу».

Сімсотлітня українська святиня

Отож, боротьба за українську душу і за Почаївську лавру, як одного з уособлень цієї душі, на початку третього тисячоліття продовжується. Нині, як ніколи, важливе в цій боротьбі правдиве й переконливе слово, правдивий погляд на історію проблеми.

Сумлінням чесного й патріотично налаштованого дослідника та богослова митрополита Іларіона (Івана Огієнка) створено великий за обсягом і глибинний за аргументованістю розповіді твір, головною ідеєю якого стала незламність духу українського народу, вірність вірі своїх батьків, готовність і вміння кращих представників цього народу боронити свої національні святині. Такою національною духовною святинею українців стала Свята Почаївська гора. Насельники цієї обителі немало зробили для спасіння Української церкви і української душі. Тому вистражданий у глибині серця за багато літ поневірянь на чужині твір митрополит Іларіон завершує на ось цій високій публіцистичній ноті:

«Сімсот літ існує Почаївський монастир як фортеця православ’я на Волині, сімсот літ він – душа українського народу. Сімсот літ він – головна святиня Волині, яку любить і шанує не тільки народ волинської землі, але й народ усієї України. Це все накладає на нас великі обов’язки до своєї віковічної святині. Такі ж самі обов’язки і Святої Почаївської гори до свого рідного українського народу».

Саме з обов’язку перед цією святинею і своїм народом митрополит Іларіон писав протягом багатьох літ свій труд. Саме з такого обов’язку Фундація імені митрополита Іларіона спільно з видавництвом «Наша культура і наука» ПЕРЕАИДАЛА ЦЮ КНИГУ, аби ніякі вандали ХХІ століття не змогли в черговий раз спалити цю унікальну і правдиву книгу.

Микола ТИМОШИК,

доктор філологічних наук, професор.