→Рубрики →Життя - як є...

Рідна кров

Останнім часом Андрій Степанович все частіше поринав думками у минуле. Чи то вже вік такий настав, чи то після смерті коханої дружини, тиша спонукала до думок.

Він був видним 65-річним чоловіком, хоча усі давали йому, як мінімум, на 5 років менше. Високий, стрункий, у чорному волоссі переплелася сивина. А очі, блакитні, як літнє небо, і досі сяяли молодістю.

Оглядаючись назад, чоловік був цілком задоволений своїм життям. Самотужки побудував бізнес: невеличкий, але прибутковий. У автомайстерні він і досі проводив більшу половину дня, хоча й мав вправних працівників. Але копирсання в машинах та думках, залишилися основними його заняттями.

У нього був щасливий шлюб, хоча й бездітний. Вони розуміли одне одного з півслова, і поки підступна хвороба не забрала від нього його Лідусю, він був цілком задоволеним.

А ще у нього була своя власна примара, яка слідувала за ним по життю: образ маленької дівчинки з двома кісками і блакитними, як небо, очима. Його Маринка... Дівчинка, яка все частіше приходила в його сни і повертала назад у минуле...

…Той ясний осінній день навіки врізався йому в пам’ять. Він дванадцятирічний хлопчисько ганяв м'яча по подвір’ї, а його маленька сестричка – п’ятирічна Маринка влаштувала із сусідською Оленкою чаювання на старій порепаній лавочці.

Батьків не було вдома, і за ними наглядала сусідка – старенька Марта Петрівна. Він пам’ятає, як у двір заїхала машина міліції, і як потім старенька довго їх обіймала, плакала та шепотіла: «Боже, Боже, на кого ти їх покинув?».

А потім їх посадили в авто і відвезли в притулок. В один день вони стали сиротами. Але у нього була Маринка, яку він обіцяв захищати, як тільки побачив рожеве личко з одіяльця. Та і це, як виявилося, не надовго. У нього забрали і її. Дівчинку вдочерили, і дирекція притулку чи то піклуючись про дітей, чи то керуючись якимись своїми мотивами, навіть не дозволила їм попрощатися.

У той день він так гірко плакав, як не плакав і за батьками. А потім намагався знайти бодай щось чи когось, хто б знав куди забрали його сестру.

Коли він покидав притулок, Андрій благав розповісти, де його Маринка, але директорка сказала, що тепер у дівчинки своє життя, вона давно його забула і він має будувати своє майбутнє, не оглядаючись назад.

Спочатку він наполегливо шукав, бігав, як загнана у куток миша, але безрезультатно. А потім зустрів Лідію і зупинився, хоча не на мить не забував про сестру.

І ось зараз, через стільки років, він все частіше повертається до думок та спогадів про Маринку. Він намагається уявити, якою б вона була жінкою. Він завжди так робив, але для нього вона так і залишилася п’ятирічною.

У такі тихі, світлі осінні ранки йому було найважче. Спогади заполонювали його розум, а у душу закрадалася туга. Він сумував за батьками, дружиною, сестрою. Раніше він бігав із собакою по парку, але тепер у Чакі вистачало сил лише дійти до найближчого скверу та примоститися біля лавочки. Тож Андрій Степанович просто сидів на лавочці або читаючи книгу, або дивлячись в одну точку і думаючи свої невеселі думи.

– Собачка, мамо, дивись, собачка, – тишу ранку прорізав дитячий писклявий голосок.

Андрій Степанович виринув і з роздумів, кинув розсіяний погляд на дівчинку і завмер. Перед ними стояла... його Маринка і переводила веселий погляд з чоловіка на собаку.

«Я марю», – пронеслося в голові.

– А чому ти плачеш?, – проговорила дівчинка. – Мамо, дідусь плаче!

– З вами усе добре?, – нахилилася до нього молода жінка.

– Так, все гаразд. Просто ваша донька так сильно схожа на мою сестру. Я бачив її востаннє, коли їй було десь стільки ж років, – ледь вичавив з себе, не зводячи очей з дитини. А вона з хвилюванням та довірою заглядала йому в обличчя.

– Ой, мамо, а ти чому плачеш?, – нахмурилась дівчинка.

Андрій Степанович перевів погляд на жінку, і справді по її щоках текли сльози. Він тальки хотів щось сказати, як почув голос:

– Ви ж Андрій, правда?

– Ми знайомі?

– Моя мама, Марина Анатоліївна, розповідала про вас. Вона мало, що пам’ятає з дитинства, але вас ніколи не забувала. Вона буде така щаслива, що ми вас нарешті знайшли...

Дар'я ОНІМОВА.

Фото з сайта api.starylev.com.ua.