→Рубрики →Колонка редактора

Щоб воювали не діди та сопляки

У тому, що відбулося з Кримом і що продовжує коїтися на Донбасі, винен не хтось конкретно, а кожен із нас. Ми всі або через нерозуміння, або небажання, або байдужість роками не висловлювали конструктивних пропозицій щодо налагодження дієздатної системи захисту рідної землі від агресора. Думали, там, «нагорі», все знають і без нас. Виявилося, що це не так. А тому зараз із останніх сил намагаємося з шаблями в руках виграти війну з танками, але – найгірше – досі не хочемо подумати: що ж буде після нашої спільної перемоги?

Отже, уявімо картину: гіркіни та захарченки втекли в Росію, сепаратисти здалися в полон, «Кримнаш» покаявся і повернувся в лоно України. Що далі?

Ви думаєте, що «голубі шоломи» з числа ООН чи ОБСЄ там захищатимуть конституційний порядок цілими десятиліттями? Звичайно, раз цього нема зараз, то звідки ілюзія, що це станеться взагалі? І чи на 100% ми всі переконані, що агресія може відбуватися лише з боку нашого східного сусіда, а всі інші «в шоколаді» і в них відбито охоту розбудовувати свої держави за рахунок наших земель?

То хто тоді має захистити і Волинь, і всю Україну?

Наша перша спроба створити першу реальну військову силу, здатну протистояти агресорові на підступах до Волині, а на перспективу знищити ворога в його ж лігві, зазнала фіаско. «Волинь» – так назвали «батальйон територіальної оборони», створений переважно з добровольців, після короткочасних курсів був завантажений у вагони і відправлений на Схід. І там, у зоні бойових дій, наспіх укомплектований, недостатньо озброєний, нашвидкуруч злагоджений і фактично необстріляний підрозділ виявився на самісінькій передовій, у самому пеклі війни з дуже сильним ворогом… Волинянам довелося перекривати дороги, підписувати звернення, ухвалювати депутатські рішення та оббивати пороги високих київських кабінеті, щоб багатостраждальний тербат «Волинь» перед Новим роком таки повернули додому. Згодом надійшла інформація, що цей підрозділ, як і решту добровольчих, передадуть до складу Збройних сил України або Нацгвардії. І на цьому ілюзія посильної участі патріотично налаштованих громадян розвіялася остаточно…

Чому ті, кого держава багато років навчала воювати, присвоювала високі офіцерські звання та встановлювала пільги після виходу «на заслужений відпочинок» у 40-річному віці, зараз сидять по хатах, а на передовій, як правило, опиняються або самі робітники та селяни, або їхні діти, котрі вже давно «віддали Батьківщині» почесний обов’язок, відслуживши встановлені терміни в армії, й, чесно кажучи, уже давно нікому нічого не боргують?

І що робити із сотнями тисяч волинян, які в мирні часи «відкосили» від армії, отримавши «білі білети» щодо неможливості служби у війську в мирний час і обмеженого застосування в час воєнний, а тепер сміються над усіма іншими? Врешті-решт, як наші зверхники можуть закликати когось на передову, якщо самі рядовими солдатами не були жодного дня, а тепер відвідують зону бойових дій із до зубів озброєним ескортом, який нагадує свиту охорони високопоставленого начальства на полюванні-сафарі?

Петро Порошенко, до речі, як фактично всі студенти денної форми навчання періоду 1982-1989 рр., два роки в армії відслужив. А от інші ховалися за комсомольськими білетами, маминими спідницями чи лікарськими халатами: Олександр Турчинов (секретар РНБОУ), Арсеній Яценюк (Прем’єр-міністр України), Володимир Гройсман (Голова Верховної Ради України) строкової служби взагалі не проходили…

Печальний досвід створення нашого тербату «Волинь» показав не лише темну, але й світлу сторону цього процесу. Він має стати прообразом та подобою цілої системи залучення до навчання елементарним навикам військової справи величезної кількості нині цивільного населення. Приміром, у Литві, солдати та офіцери резерву один раз на рік збираються на кількатижневий цикл підготовки в чітко обумовлений час і в одному й тому ж складі. За два-три роки з різношерстої, малокерованої та неорганізованого збіговиська незнайомих людей виховуються не лише механіки-водії, снайпери чи сапери, але відшліфовуються «коліщатка та гвинтики» цілісного та грізного бойового механізму, здатного швидко та якісно виконати бойове завдання. А держава, щоб заохотити до служби в резерві, зменшує цій категорії військовослужбовців розмір податків, заохочує пільговими умовами пенсійного забезпечення і т. д.

Якщо ми на Волині вже зараз поволі почнемо приступати до створення якогось подібного формування, якщо наші народні депутати зуміють переконати парламент легалізувати цю ініціативу в чіткий та зрозумілий закон, то, повірте, дуже скоро не доведеться «затикати дірки» на фронті або патріотично налаштованими добровольцями, або наспіх мобілізованими робітниками та селянами, або – підтоптаним гуманітаріям, яким хтось колись повісив дві-три зірочки на погони… Бо функціонуватиме надійна та ефективна система, що опиратиметься на силу та ресурс конкретного регіону та буде здатною оперативно виконати бойове завдання в будь-якій іншій точці України.

Володимир ДАНИЛЮК.