У сьогоднішньому номері "Волинської газети"

У сьогоднішньому номері

Старостинський округ села Мельники Шацької громади

Руслана Сидорук очолює старостинський округ села Мельники Шацької територіальної громади, до якого входять Мельники та Гаївка. Її кандидатуру на цій посаді депутати громади затвердили ще 22 лютого цього року на 36 сесії селищної Ради.

Руслани Сидорук – уродженка Мельник. Тут закінчила школу, вступила на навчання до медичного коледжу, а, здобувши освіту, повернулася у рідну Альма Матер. Працювала медсестрою і логопедом у ліцеї і садочку, займалася громадською роботою. Вона членкиня ГО Пісочні береги, очолювала сільський комітет. Дружина військового, мати двох дітей.

З нею і розмовляємо про життя одного з найбільших старостинських округів громади.

– Як довго Ви вже працюєте старостою Мельниківського старостинського округу?

– Більше пів року…

– До того багато чого встигли зробити, будучи активною членкинею ГО «Пісочні береги»?

– Так, я була її членом. Громадську організацію очолює Марічка Сидорук. Вона й ініціювала її створення, оскільки прагне змін на краще. Тож об’єднала однодумців і ми взялися за організацію різноманітних заходів. А якось до нас приїхала Ірина Гайдучик з Волинського інституту права, яка і запропонувала нам створити сільський комітет. Його головою обрали мене.

– Тут Вас і помітив голова Шацької громади Сергій Карпук…

– Саме так і було. Він і запропонував мені посаду сільського старости.

– Як Ви сприйняли цю пропозицію?

– Правду кажучи, тоді й не думала, що буде важко. Пропозицію голови сприйняла як велику довіру, то ж і рішення далося мені легко.

– Радилися з чоловіком?

– Звичайно. Дуже важливо, коли є підтримка сім’ї. Якщо там лад, злагода і порозуміння, то і для громади легше працювати. Коли виникають труднощі, першим на допомогу приходить чоловік. А він у мене – і захисник, і порадник, і помічник. І того разу мовив: «Я тебе завжди підтримаю і допоможу».

– Хто ваш суджений?

– Його звати Віктором. Він прикордонник. У нас двоє дітей: Златі – вісім рочків, а Єві, ще й три не виповнилося, коли Сергій Вікторович запропонував мені очолити старостинський округ. Уявляєте, як це було з такими маленькими дітьми зважитись на таку посаду? Побутує ж думка, що жінка, у якої маленькі діти, а чоловік військовий, має вдосталь обов’язків і всіляких домашніх клопотів. Вона має бути вдома з дітками. А тут – ціле село.

– А що на це сказали тато і мама?

– Та вони бачать, що нема іншого варіанту. Я ж непосида, дома не сиджу. З старшою дитиною пробула в декреті місяців п’ять, з молодшою – рік і на… роботу. Але це заслуга моєї мами Софії, бо вона в усьому мене підтримує: і дітей поняньчить-доглядить, і в домашніх справах та на городі допоможе. Якби мама не гляділа дітей, я не змогла би себе реалізувати. А ще в усьому, що я роблю, відчуваю підтримку чоловіка. Мама і чоловік – це як два крила, що дають мені можливість здійснювати мої мрії і задуми. Так трапилося і в цьому випадку. Це при тому, що у мене була постійна робота. За фахом я медсестра, також здобула спеціальність логопеда. У мене була улюблена робота, мала ставку медсестри у школі і садочку, додатково – години логопеда. Затишне постійне місце роботи на найближчі 2,5 роки я поміняла на турботи сільського старости. Потрібно було добре подумати… Звісно, не завжди умови визначають твій комфорт, але одна справа бути громадською діячкою, коли все робиш у вільний час, коли є натхнення, а зовсім інша – коли це твоя безпосередня робота і на твоїх плечах лежить персональна відповідальність. Тоді зовсім по-іншому сприймаєш і роботу із людьми.

– Розкажіть для наших читачів, чим займається сільський староста? Прийшов на роботу, зробив собі каву і чекає вказівок згори?

– Скажу відверто, клопотів вистачає. Оскільки у нас не було старостинства, мені довелося все починати з нуля. А це й документація, й ознайомлення з тим, що і як робити, потрібно було пройти навчання. А що мені не так і багато років і всіх старших людей я не знаю, потрібно було з ними ознайомитися.

– Пройшли усім селом і всіх вислухали?

– Подвірний обхід ще не робила. Згідно робочого плану, він передбачений у січні наступного року. Але зустрічі з людьми – дуже щирі і теплі – бувають кожного дня. У мої обов’язки також входить робота із документами, відповідно, і видача різноманітних довідок, актів обстеження нашим сільчанам. Староста – це не кабінетна робота. Тут потрібне спілкування з людьми. Не кожен житель може прийти у кабінет і поговорити. Коли ж зустрінеш на вулиці, він щиро, як односельчанці, може розповісти і про своє наболіле, і клопоти сусідів чи й цілої вулиці або кутка, просто згадати, побачивши мене, що є така то і така проблема, і навіть запропонувати, як її вирішити.

– А з якими питаннями до Вас, Руслано Володимирівно, звертаються жителі села Мельники?

– У нас такі ж проблеми, як і в усіх селах прикордоння. Щонайперше, турбота про безпеку країни, допомога нашим захисникам, а також і пов’язані з цим господарські клопоти, бо ж доступ у поблизькі до кордону місцини обмежений. Але є доволі несподівані звернення. Ось хоч би й таке… Люди, і це не тільки у Мельниках, але й в інших селах прикордоння нарікають на значне збільшення лисиць.

– І це не тільки у вашому старостинському окрузі, але й по всій області, а може і в цілій країні…

– Для людей це стало проблемою. У військовий час полювання заборонено, відстрілювати звірів не можна, лисиць стало надто багато, люди скаржаться, що вони приходять в село і крадуть птицю, і на це нема ніякої ради.

Жителів села хвилюють й інші питання. Зокрема, й грейдерування доріг…

– Наскільки велика їх протяжність?

– З вуличками, доїздами до полів, озер, лісів кількасот або й тисячу кілометрів суто сільських доріг набереться…У нас же є дороги місцевого і обласного значення… Якби не війна, не ці рашисти, у нас було би повністю асфальтоване сполучення з Шацьком. Вже були виділені кошти…

Дві дороги було відремонтовано під час створення сільського комітету. Тоді на обговорення приїхав Сергій Вікторович і жителі села звернулися до нього з клопотанням допомогти з ремонтом проблемної дороги. Згодом відремонтували й другу.

– Де вони знаходяться?

– Це вулиці Жовтнева і Лугова.

Також були проблеми і з підтопленням. Доводилося прочищати меліоративні рови і мостові стоки, у якихось місцях прокладати для стоку вод нові труби. Ця робота потребує продовження, бо за ці роки багато водостоків у мостах забилося.

– Як працює вивіз сміття? Люди користуються цією послугою комунальників?

– Так, користуються. На початках з цим було сутужно. Люди не могли зрозуміти, для чого потрібно вивозити сміття? Це ж дорого! Краще його десь прикопати на городі чи самотужки вивезти за село або у ліс. Та це шкодить довкіллю… Можна й штраф заробити… То ж почали роздумувати, як краще вчинити, стали приглядатися, як роблять сусіди та родичі… Зрештою, яка з цього буде вигода для господарства?

Як на мене, 58 гривень за те, що ти збереш і виставиш сміття, в тебе його цивілізовано заберуть і ти не переживаєш, де його подіти, – це супер. А в пенсіонерів ще й пільги є, виходить 30 грн у місяць.

– До села Мельники тепер входить приозерний масив Ляпове. А це вже майже містечко – з літніми кінотеатрами, ресторанами і кафе, крамничками і кіосками, базарчиками та різноманітними атракціонами… Комфортні будинки з усіма необхідними атрибутами приваблюють, попри їх господарів, і заможних відпочивальників… Влітку Ляпове перетворюється на галасливий людський мурашник: тут ні пройти, ні проїхати. Цей курортний район села знаходиться також під вашою юрисдикцією, потрібно стежити і за правопорядком, і за вчасним вивезенням сміття, і дотриманням якихось інших цивілізаційних стандартів. Це ж і без того чималенька кількість населення, а в с. Мельники постійно проживає близько 1200 жителів, збільшується в рази. Як Ви з цим справляєтесь

– Зізнаюся, там надзвичайно складно працювати. І не через те, що приїжджає багато людей. Не завжди всі власники будиночків ідуть на контакт.

– Може з часом Вам потрібно буде там створити якусь підстаростинську громадську ініціативу, адже ті, хто має там будиночки або ж приїздить на відпочинок, також потребують певного супроводу – інформаційно-логістичного, правового, екскурсійного, культурно-просвітницького, зрештою, забезпечення необхідним мінімумом комфорту на вуличках та пляжах, які знаходяться в юрисдикції Шацької громади. Чи зацікавлені вони у цьому?

– Щонайперше, я зателефонувала майже до всіх власників цих територій. Їхні телефони знайшла в інтернеті, де вони пропонують свої будинки для відпочинку. Але з ними працювати дуже важко… – зітхає Руслана Володимирівна. – Там є різні рівні людей, і не всі ідуть на контакт…

– Мовляв, це не рівень сільського старости до нас дзвонити…

– Таке відчуття залишається після спілкування. Адже тут побудувалося багато заможних і сильних світу цього. Є банкіри, бізнесмени, депутати, посадовці впливових гілок влади, при цьому – з інших регіонів України. Декотрі з власників зараз перебувають за кордоном…

– Все ж трохи прогрес є… – долучається до розмови завідувач клубу с. Мельники Федір Гірич. – Раніше це був повний нуль. Захочеш зібрати їх, ніхто не приходить, а всі хочуть і вимагають від нас, щоб скрізь було чисто і прибрано. А зараз хоча б ідуть на якийсь контакт. Думаю, через рік-два всі зрозуміють, що життя йде до кращого, Мельники не повинні бути у смітті і бруді, чистота і порядок – це спільний обов’язок як корінних, так і приїжджих курортних жителів. Бувало їдеш і повсюди обабіч дороги бачиш пакети та мішки зі сміттям… Але ти ж також у цім селі живеш… Ось львів’яни нам кажуть: «Ми вже також себе мельниківцями вважаємо, хоч і живемо у селі місяць чи бодай тиждень. Разом сонце зустрічаємо, разом дивимось на зірки, в однім озері купаємося, ходимо одними стежками-дорогами по гриби… Маємо разом і берегти їх…».

– Руслано Володимирівно, за Україну, її народ, цей красивий заповідний край збройно змагаються тисячі воїнів… Є серед них мельниківці? Спілкуєтеся з ними?

– Спілкуємось. З декотрими нашими хлопцями підтримуємо зв’язок по телефону. Вони цим дорожать. Хлопці цінують, коли їх підтримують односельчани. Їм дуже важливо знати, що вони нам потрібні. Мій сусід завжди каже: «Як приємно просто поспілкуватися. Це ж як два різних світи: тут – війна, а там, у вас – всі наші стежки-дороги, пам’ять про шкільні роки, весілля, свята і будні, наші рідні і друзі, всі ті, за кого ми б’ємося».

– Головне встигнути сказати найголовніше за коротку мить, бо ж ворог може визначити місце перебування бійця за мобільним сигналом…

– Це дуже важливо.

– Руслано Володимирівно, знаємо, що ваші повноваження, як і в усіх наших сільських старост 54 територіальних громад Волині, прописані штатним розписом… Однак є й непередбачені, бо ж це життя… Маєте в селі православний храм, різні конфесії віруючих, гімназію, дитячий садочок, ФАП, пошту, бібліотеку, перукарню, чимало крамниць, готелі, підприємців, громадських активістів… З усіма Вам доводиться спілкуватися. Чи відчуваєте з їхнього боку розуміння вашої роботи?

– На даному етапі бачу їхню підтримку. Ми робимо багато благодійних заходів. Вони допомагають нам, маємо добру співпрацю. Вони дійсно раді, що у Мельниках є вже староста, до котрої можна буде звернутися і сподіватися на підтримку. Вони бачать, що Мельники мають перспективу, знають, якщо Мельники процвітатимуть, це буде краще і для підприємців, і для всіх жителів села. Чим привабливішими будуть Мельники, тим більше буде відпочивальників, що всім принесе якісь дивіденди.

– Люди, які приїздять до Мельник, по-доброму заздрять його жителям, адже тут гарний упорядкований центр села: храм, школа, садочок, крамниці, ФАП, власний парк… Чого ще, на вашу думку, не вистачає Мельникам

Нам потрібна своя аптека. Оголосили тендер для підприємців і сподіваємося, що питання вирішитися. Село у нас велике. В садочку – п’ятдесят діток, сто вісімдесят – у гімназії. Є багато старших людей, які постійно приймають якісь таблетки чи краплі… Влітку додаються відпочивальники… За ліками доводиться їздити у Шацьк, хоч все це можна було би замовити на місці. У нас є ФАП, свої медики на місці можуть поміряти тиск, надати першу медичну допомогу. Тож так і кажу Сергію Вікторовичу: «Мельникам потрібна аптека»… Звісно, і ремонт покриття від траси «Шацьк-Піща до центру села та нова шосейка, про яку вже говорили, до Шацька, якісні дороги і освітлення по віддалених вулицях. Не завадив би селу і власний музей…

– А як зараз із доїздом мельниківців? Можуть вони добратися до центру громади, в район чи й обласний центр

– Можуть. У літній період є більше рейсів, взимку – з цим буде важче. Якийсь час було проблемою добратися на роботу у Шацьк. Зараз маємо перевізника, який зранку забирає людей, а після роботи вони можуть повернутися о 18.45 маршруткою «Луцьк-Острів’я».

– Ви відповідальна і за порядок у селі – ось і в парку траву скосили, і біля садочка та школи лад навели. Якісь ресурси на це виділяються?

– Паливно-мастильні матеріали. Людський ресурс – це вже клопіт старости. Інколи можуть допомогти комунальні установи. Одначе сіл в громаді багато, а працівників у комунгоспі – не густо, до того ж вони виконують різні види робіт. Ось, для прикладу, нашому селу допомогли зі встановленням покрівлі сцени… Завдяки цьому вже цього літа ми змогли зробити у парку перегляди кінофільмів для дітей та молоді. Хоч у кожного є персоналі планшети, гаджети та комп’ютери, вони залюбки приходять на ці перегляди заради спілкування, щоб разом побігати… Адже з огляду на війну не завжди можна побачити своїх однокласників, а тут є така можливість…

– До пандемії і війни щороку цікаво і змістовно проводився День села. Як із цим було цього року?

– Ми змінили формат його проведення. Цього літа це були заходи, приурочені до Дня села, щоб нагадати, що ми не забуваємо своїх традицій, що у нас є воїни, які нас захищають. Ми дякуємо їм за можливість організовувати і проводити різні акції, планувати завтрашній день. Цього разу ми вирішили провести благодійну лотерею на підтримку ЗСУ і завершити збір коштів на автомобіль для нашого односельчанина Сергія Богути.

– Вдалося назбирати потрібну суму?

– Так, це була найприємніша новина. Сергій – мій однокласник. Він захищає нас ще з 2014 року. Він вибрав такий шлях. Цей автомобіль дуже потрібний нашим воїнам. До речі, день розпочався із молитви за Україну, її захисників. Незвично було чути, як грають церковні дзвони, адже це був понеділковий день. На святкове богослужіння у Свято-Аннівський храм, попри прихожан та її настоятеля отця Василя, прибуло більше десяти священників з інших церковних приходів на чолі з благочинним. Були літургія, хресна хода, прикладання до ікони Почаєвської Божої Матері, вже традиційні гостини у домівках.

До Дня села ми також приурочили й відкриття мистецької галереї. Для мене це показник нашого зростання, адже раніше побутувала думка, що картини художників можна побачити тільки у великому місті. Тепер художники великих міст можуть представити свої шедеври і в нашій, думаю, одній із перших сільських мистецьких галерей України. У селі люди також розвиваються, молодь цікавиться мистецтвом і ані трішки не гірша за своїх міських ровесників. А ще в нас була спортивна частина – дитячий футбольний турнір на кубок села Мельники серед дитячих команд сіл Мельники, Шацьк, Піща і Світязь. Побачили б ви, з яким азартом змагалися за наш кубок всі ці хлопчаки!

– Що у подальших планах голови Мельниківського старостинського округу? Можливо, почнете черговий збір коштів на тепловізор чи автомобіль для воїнів-мельниківців?

– Планів дуже багато, але поки що не буду їх озвучувати. Хочеться добре їх обдумати і напрацювати ефективний механізм для вирішення. Не хочу кидати порожні слова і забігати наперед.

– Традиційно наприкінці вересня у Мельниках проходить міжнародна Українсько-Польська меморіальна акція «Забіг до миру»… Буде вона цього року?

– Ми готуємось до неї. Вона для нас дорога і значима. Вже багато років саме у Мельниках вшановуємо розстріляних у вересні 1939 року 18 польських офіцерів. Вони збройно змагались проти військ гітлера і сталіна, які й розпочали Другу світову. Це і панахида на меморіалі польських прикордонників, який знаходиться на сільськім цвинтарі, де також покоїться двоє новітніх героїв – наших односельчан, які загинули від російських окупантів вже у цій новітній війні з росією. Думаю, нам вдасться провести і традиційний забіг української і польської молоді, посадити кілька деревець пам’яті у місцевому парку, провести урочисту академію та неформальне спілкування між представниками влади, громадських організацій та молоддю. Це дуже цікавий досвід порозуміння між двома народами, спільної пам’яті і спротиву завойовникам.

– Хто найбільше допомагає Вам у роботі?

– Найбільше надихають наші воїни – ЗСУ, Національна гвардія, прикордонники, добровольці… Я вже згадувала рідних – маму і чоловіка. Відчуваю підтримку і розуміння з боку голови Шацької громади Сергія Карпука, його заступників, власне, і всіх працівників. Дякую всім односельцям. Хтось ділом підтримає, хтось підбадьорить словом. Це й мої колеги – вчителі і вихователі, підприємці, жінки-волонтери, наші «Пісочні береги», клуб, бібліотека, перукарня, пошта, хлопці-косарі… А ще продавчині крамниці Ірина Штандер і Надія Бондар завжди прибіжать: «Володимирівно, що вам допомогти?» Це й наша бібліотерка Іванна Постернак… Її хлопець на нулі… А ще особливо ціную допомогу Тетяни Постернак. Вона, хоч і багатодітна мама, має п’ятеро дітей, завжди знайде хвилинку, щоб і парк підгрібти, й в чомусь іншому допомогти. Дуже багато допомагають наші майстри по дереву Олександр і Святослав Постернаки. Цьому свідчення й арка, й рамки для картин… В усіх моїх ідеях найперший помічник і порадник завідувач клубу Федір Гірич. Ось, для прикладу, задумали арку у парку. А хто її змайструє, як і де краще зробити? Хто краще порадить, як не Федір Федорович. Є вже арка, посадили троянди і, сподіваюся, наступного року, коли все заплететься квітами, це буде гарна локація для фотографування. Так само і в питанні мистецької галереї. Федір Федорович залучив до роботи наших знаних майстрів – Олександра та Святослава Постернаків, які у холі клубу облаштували відповідний простір, виготовили рами для картин, а потім належно розмістили їх на стінах. Виникла ідея організації літніх кіносеансів у парку для дітей і молоді, знову ж до організації долучився Федір Федорович.

Дуже підбадьорює і допомагає мені голова громадської організації «Пісочні береги» Марійка Сидорук. Буває так, що настільки втомишся, що вже й нічого не хочеться робити, а вона тут як тут. Каже: «Руслано, рано втомлюватися. Війна ще не закінчилася. Нашим хлопцям на фронті набагато важче. Ми тут у спокої, а вони – під обстрілами».

– І це правда…

– Марійка надихає, не дає опускати рук, зміцнює вірою у Перемогу. Ми робили тушкованки, передавали хлопцям. Якось доправили тушкованку в одну з волонтерських організацій Ковеля, які й повезли її далі на фронт. Ми не знали, що її отримають жителі нашої громади. А саме так вийшло. Доправили у підрозділ, де був житель із Пульма. Як побачив, припіднявся духом: «Це ж Мельники. Це з мого сусіднього села». Волонтери потому передали нам світлини зі словами: «Ваші тушкованки впізнають..»

Ми плели сітки. У перші дні повномасштабної війни люди не знали, куди себе подіти. Домашня робота тоді взагалі не робилася, потрібно було їх згуртувати і підтримувати морально. Оскільки мій чоловік Вітя військовий, взяла на себе відповідальність казати їм, що все буде добре. Для жінок ця підтримка була дуже важливо. Додому поверталися трішки спокійніші.

– Ви молодчина. Попри бойові дії на фронті, ворог намагається нас вразити брехливими фейками.  Маємо їм протистояти.

– Так, у цьому сама переконалася. До нас у клуб приходило до ста жінок… Хто різав тканину, хто заплітав її у сітки… На перший автомобіль для Анатолія Жабича, який у нас в приймаках, також усім селом збирали. Разом збирали кошти і на тепловізор Олександру Міщуку… Але ми ніколи не йдемо простим шляхом. Ніколи не збирали гроші на карточку… Ми робили благодійні заходи, концерти у санаторії «Лісова пісня». Дітки з недільної школи Свято-Аннівського храму, з гімназії, садочка… У нас був зв’язок з усіма, повне порозуміння і взаємодія. Ми були не самі, мали підтримку всіх організацій і жителі долучалися.

– Село має двох загиблих, одного безвісти зниклого, також поранених… Спілкуєтеся із їхніми сім’ями?

– Це болюча тема. Не можна підібрати слів, які можна було б сказати дружинам і дітям загиблих.

– Так і є. Мабуть найбільше втрат у цій війні має громада обласного центру. На зустрічах з матерями та дружинами загиблих навіть досвідчені керівники не можуть знайти таких слів, бо їх, можливо, і нема… Але матері і дружині вдячні за цю їхню увагу…

А як село віднеслося до внутрішньо переселених?

– У нас їх було небагато, але наші жителі всі відгукнулися, прийняли їх, як своїх. Ми казали, що у нас нема своїх і чужих, усі рівні. Зараз у нас проживає жінка із сином, який ходить у нашу школу. Вони переїхали із Запоріжжя. Ще мешкає вчителька на Ляпові.

Особисто мене вразив їхній подив від того, що у нас скрізь чисто. Навіть краще, аніж у місті, де щоднини прибирають і машини, і двірники.

– Дякую, Руслано Володимирівно, сил Вам і втілення усіх задумів у життя.

Розмовляв

Сергій ЦЮРИЦЬ.

Фото з архіву Руслани Сидорук.

 

  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (595) - 86.4%
Пізно (24) - 3.5%
Яка різниця? (12) - 1.7%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.5%
Мені байдуже (29) - 4.2%