Цуманська громада

Цуманська громада

Для голови – все головне

Минулої п’ятниці журналісти «Волинської газети» вирушили у відрядження до Цуманської громади. Дорогою до нас приєднався наш колега, член НСЖУ, житель Цуманя, ексдепутат селищної ради двох скликань, а нині менеджер ДП «Ліси України» Олександр Боровицький. Тож обмінялися думками і про багатостраждальну історію Цуманьщини, і про українське сьогодення. Що воно не з легких, переконалися, щойно переступили поріг селищної ради: у меморіальному куточку нарахували двадцять дві світлини загиблих. Ще дев’ятеро жителів громади зникло безвісти… Загалом у збройних формуваннях зараз перебуває понад чотири сотні жителів громади, у тому числі й обидва заступники Цуманського селищного голови – Микола Данилович Фень і Павло Віталійович Арендарчук. Останній, будучи полковником, пішов командиром, забравши з собою у «Лють» ще 15-ро мешканців Цуманьщини.

Очолює громаду учасник АТО/ООС Анатолій Дорошук, який у 1915 році захищав Мар’їнку від ворога. Це його друга каденція на посаді голови. Вчорашній атовець встиг набратися досвіду, добре знає потреби громади, побував на Сході, неводнораз представляв інтереси громади за кордоном, зокрема, у Польщі, знає тамтешні настрої. Тож і наша розмова розпочалася з тривожного: «Чому, дружня до нас Польща заблокувала кордон для українських перевізників?» Уже під час розмови виявилося, що ця недружня акція боляче позначається на роботі одного з найбільших деревообробних підприємств України – ПрАТ «Цумань», 99 відсотків продукції якого орієнтована на закордонних партнерів. Підприємство терпить збитки, меншає податкових надходжень від нього і в скарбницю громади.

– Я вже озвучував це на сесії, – мовить Анатолій Васильович. – Партія, яка набрала на виборах 6 відсотків, зараз баламутить усю Польщу, бачачи безладдя, яке там панує. Це також і питання до того, хто де і як керує суспільними настроями і думками. Сьогодні, як бачимо, це навіть не ЗМІ, це питання груп, блогерів. Як сказав Дональд Туск: «Спочатку був один перекос – ви цілувалися з українцями і навіть не дивилися на поляків, а тепер другий перекос – ви згадали поляків, але закинули українців».

– Сьогоднішній очільник територіальної громади фактично виступає як голова райдержадміністрації або ж префект. Раніше, щоб поїхати у місто-побратим за кордон, потрібен був дозвіл обласної держадміністрації. Сьогодні над ТГ є обласні військова адміністрація і рада. Хто ваш найперший керівник? Кому безпосередньо Ви підпорядковуєтесь? Чи може громада мати місто-побратим, поїхати туди або ж, навпаки, запросити їхню делегацію до себе? Куди потрібно звертатися за дозволом, щоб провести такий захід – у обласну військову адміністрацію чи обласну раду?

– Ситуація набагато простіша, хоч водночас і складніша, – мовить на це Анатолій Дорошук. – Коли я став головою Цуманської селищної ради і перший раз захотів піти в офіційну відпустку, а я ж 29,5 роки пропрацював у лісовому господарстві і рік служив-воював, і якщо мені потрібно було піти у відпустку, я писав заяву, хтось мені її візував. Так і того разу. Написав заяву на відпустку на той час голові Ківерцівської райдержадміністрації Ткачуку.

– Тоді було зрозуміло…

– Ні, я приніс заяву, а він дивиться на мене зі здивуванням… Словом, у відпустку я відпускаю себе сам. Тобто мені цю заяву повернули і сказали: «Ви ні з ким не маєте її погоджувати. Ви виборний орган».

– Так було тоді. А тепер?

– Коли я планую собі офіційну поїздку за кордон чи по Україні, якийсь інший захід, відпустку, я повідомляю прикордонний загін, митницю, щоб легше було перетнути кордон. Я не повідомляю, починаючи від апарату Президента і закінчуючи якимось чиновником обласної адміністрації чи ради, що я це роблю. Вони можуть знати про це… Але є загальні обмеження. Вони стосуються військового стану… Ми направляємо листи у прикордонний загін, щоб ми могли перетнути кордон.

– Як Ви сприйняли звістку, що у громад заберуть військовий збір?

– По-перше, з приводу військового ПДФО було багато ажіотажу. А найправильніше і найкраще, коли військовий ПДФО іде в державу, і далі, відповідно до вимог ситуації, направляється в громади. Це величезна сума коштів. Питання не стало по Володимиру. Є в нас частини, які споконвіку дислокувалися по громадах. Це величезне навантаження на інфраструктуру: світло, каналізація, вода, діти в школу ходять… І це правильно. І військове ПДФО ішло в громаду, але й громада вкладала кошти відповідно, бо вона змушена була цю інфраструктуру підтримувати. І з іншого боку, особливо з початком війни, дуже багато стало нових частин, котрі практично, умовно кажучи, не були ніде, але реєстрували ПМД в громаді. Тобто, якщо у нас була частина одна, паралельно по цій структурі формувалися дві чи три бригади, але навантаження там ніякого не було через те, що люди одразу ішли або на полігони, або на передок. Але вони формально вважалися на ПМД у певній громаді. Навіть батальйон у 500 чоловік із тими зарплатами – це настільки великі суми податків у ці громади, що громади, бува, не знають, як ними розпорядитися… Крім того, було багато частин, у яких ПМД – на окупованій території у Запорізькій, Херсонській, Луганській, Донецькій областях, на лінії вогню. Вони просто своє ПМД перереєстровували і ситуація, скажу вам така, у мене є один дуже цікавий об’єкт, який потрібно було б використовувати. Але, як я казав, він не використається до тих пір, поки ПДФО військове не піде у державу. Це дуже великі суми, у звичайні громади пішли сотні мільйонів гривень.

– Не у звичайні, а де військових багато…

– Туди, де зареєстровані ПМД. Там військових, вибачте мені, могло й не бути… Сформувались бригади і поїхали на схід, а зареєстрованим залишилось ПМД… Або ж поїхав мер, вибачте мені, поговорив і зареєстрував ПМД на своїй території, а військових там ніхто не бачив.

– Але ж є багато маленьких і бідних громад, які за ці кошти виживають. Ховають загиблих… За рахунок цього вони формують гуманітарні поїздки, виплачують кошти родинам загиблих, допомагають матерям, сім’ям…

– Ховаю за рахунок громади і я. І сім’ям допомагаю. Зараз у мене протестантська громада провадить благоустрій довкола Будинку молитви і сім’ям загиблих везуть дрова. Ситуація має виглядати наступним чином. Має бути державна політика в тому, щоби військовий ПДФО, якщо він іде, а він має іти в державу, якщо є навантаження на інфраструктуру громади, має вертатися і навіть з плюсом. Тепер є Володимир, формуються нові батальйони у Ківерцях, Камені-Каширському чи де-інде, туди мають іти відрахування для того, аби матеріальна база створювалась… Мають бути ці відрахування у державу. А чому стало так? Бо вже й в Американському конгресі забили на сполох… росія ж воює не тільки ракетами чи автоматами… Пам’ятаєте, яка найстрашніша зброя буде у майбутньому?

– Ми це вивчали по предмету «Національна безпека України» в Національній академії державного управління при Президенту України, – мовить на це заслужений лісівник України, член Національної спілки журналістів України та один з авторів. – Найстрашніша зброя – це завезти в державу море незаконних грошей…

– Найстрашнішою зброєю буде інформація. Ми ж тоді дивилися на викладача з усміхом: «Що нам інформація!?. Ось як атомна бомба упаде, накриє пів області, а якась там газета… Що вона для нас? А коли в Англії надрукували сатанинські вірші Салмана Рушді – індійського поета, який принизив пророка Махоммеда. А це ж центральна фігура в ісламі, пророк, проповідник єдинобожжя. Згідно з ісламською доктриною, Мухаммеду шляхом одкровення було передано Коран, священну книгу мусульман. Мусульмани вважають його останнім із пророків від часів монотеїзму, в тому сенсі, що, відповідно до слів, що містяться в Корані, і саме ним закінчується цикл одкровень монотеїстично-авраамічних часів в історії людства. Магомет – центральна фігура в ісламі, це зробило його визначальною історичною постаттю в світовій історії. Він також був політичним діячем, засновником і головою мусульманської громади (умми), яка в процесі його безпосереднього правління склала сильне і досить велике державне формування на Аравійському півострові. Власне саме за правління Махоммеда більшість арабів було об’єднано в одну державу. І що тоді почалося в світі! Того Салмана Рушді сховали так, що і зараз ніхто не знайде. Розумієте? Це почалось тоді. А зараз навіть не ЗМІ – офіційні газети, телебачення, радіо, а блогерські групи настільки формують думку і саме росія, Китай дуже гарно вміють цим займатися. Це ж війни. Не обов’язково, що ми їх бачимо. Війни ж – весь час: економічні, політичні, за сфери впливу.

– Війна у голові починається…

– І тут нам за розум, за свідомість потрібно боротися. Це ж ще зброя китайських імператорів, що імперії не обов’язково знищувати на полі бою… Її краще розкласти з середини. Оця вся ситуація і відбувається з Польщею.

– Акценти міжнародного партнерства у зв’язку з війною дуже змінилися. Говоримо про те, що Україна має вступити у ЄС, у НАТО. У Європі тим часом, як ви кажете, проти нас працює росія з її фейками та наративами. Європейці дивляться на українців з недовірою… Чи можуть чимсь зарадити офіційні представницькі делегації від України, зокрема, й громад?

– Рівень представництва у Польщі, Німеччині, загалом у Європі зараз велика рідкість. Якщо раніше будь-який службовець міг поїхати туди як фізична особа, зараз є певні обмеження. Та й маємо бути самокритичні. Коли починаємо дискутувати, які ми працелюби, які ми кращі за інших, я кажу: «Дійсно кращі…Але згадайте, це ж ми навчили німців чіпляти замки на двері, коли стали туди виїжджати… Ми навчили американців перевіряти свої пластикові картки, чи вони скотчем не заклеєні. Якщо ми думаємо, що найкращі, маємо такими бути… Я сказав крамольні речі…

Коли ми на початку 2023 року побачили, що складається несприятливі обставини в американському конгресі, у Європі, дякуючи російським вливанням, до влади стали приходити відверті проросійські сили. Була одна Угорщина, тепер додалися Словаччина і Голландія. Хоч там механізми трохи інші. В Голландії демократія давня, а Словаччина і Угорщина – колишні піддані союзу… Угорці – єдина нація, яка не адаптувалася…

Коли побачили, що ця ситуація несприятлива, а в державі про це думають, почався пошук коштів, які б замінили зовнішні вливання і почали звертати увагу на військове ПДФО. Так, воно рубануло дуже по бюджетах громад. Ми від нього практично не залежимо, але з бюджету наступного року порівняно з цим у нас забирають 20 млн грн для потреб оборони. Думаю, це піде на нашу оборонну промисловість. Тому такі міри через півтора роки війни просто були необхідні.

– Ви тут говорите з нами, а ми уявляємо Мар’їнку, де Ви свого часу о 3.30 ранку боронили збройно свій рубіж. Чи є він ще?

– Рубежу, як такого, певне вже немає. Якщо брати суто саму Мар’їнку. У липні я їздив на Схід. Не просто вирватися, бо є своя громада, яка потребує твоєї уваги. Від наших волонтерів їздить по кілька бусів щотижня. Але мені довелося самому поїхати. Я був у тих краях, де воював. У Курахово, у Мар’їнку на той час цивільних уже не пускали. Мар’їнка вся знищена. Хоча у Мар’їнці, а я був між Мар’їнкою і Донецьком, практично теж не був. Військовий – це там, де ти маєш бути. Але це називалося «Мар’їнка», бо ми її об’їжджали і ставали між Мар’їнкою і Донецьком. Мар’їнка на той час – це десь 30 тис. населення, примісто Донецька, дуже-дуже багатий населений пункт. Уявіть собі, як у нас під Луцьком, а це ж Донецьк – півтора мільйона населення.

Мар’їнка від Донецька за два кілометри. Як до цього лісу, – показує у вікно кабінету, де за забіленими ставами виднівся ліс. – І Мар’їнка не взята до цих пір. Це поряд з Донецьком. Це пов’язано з рельєфом й історичною ситуацією. Скажу так про східні області України. Чим багатший регіон Сходу, тим більше він український. Чим бідніший, тим більше совдепії. В усіх цих шахтарських селищах пенсіонери марять «совєтським союзом». Живуть у багатоквартирних будинках, де ніхто, вибачте, цвяха у двері не забив. Як було у 70-х роках йому дано квартиру, так і залишилося. Хіба якимись скотчем хто заліпив щось. Але вони знали, що держава про них піклувалася. А люди, де був розвиток підприємництва, де бачили переваги Європи перед совдепією, більш проукраїнські. Мар’їнка була налаштована проукраїнськи. Зараз її практично нема, мабуть і жодного жителя там не залишилося. Вже тоді, у 2015 р., коли ми були, із чотирьох шкіл працювала тільки одна, і то неповно. Там були періодичні штурми і я один пережив. Зараз не про те. Мова про інше.

Ексгумація – це тема істориків, високої дипломатії. Я не вважаю себе настільки спеціалістом… Вважаю, що пам’ять кожної людини, яка, тим більше, безневинно загинула, вона безцінна. Вона має бути досліджена. Чи то ми колись будемо Соловки свої досліджувати? – мовить скрушно. – Скільки там цвіту української нації… Биківню досліджуємо… Був непростий період. Можливо, поляки це пов’язують і з Україною. Але там потрібно більше пов’язувати з совдепією в 1939 році, коли прийшли совєти в чунях на босу ногу з рушницями, вони не дуже розумілися у цьому. Їм сказали, що то буржуй, вони і стріляли. Ви пам’ятаєте Катинь, де поляків – військових резервістів, лікарів, інженерів – всіх, вони ж не були військовими, скільки їх там закатовано росією. А це ж Польща просто створювала резерв для війни чи з вермахтом, чи з комунізмом. Вона прикликала таких ось, як ви… Прикликала резервістів, їх забрали і розстріляли. Тепер питання ексгумації, будь-яке питання, коли його спрямувати в потрібне ідеологічне русло, люди ж всі емоційні, воно може стати атомною бомбою, а коли його спрямувати в інше русло, воно може стати рукостисканням, обніманням. Питання справедливої історичної пам’яті по нашій Західній Україні, коли приходили німці, фашисти у 1941 році, там вже на радянській території такого бути не могло, бо там вже пройшли оці революційні бурі, революційний натовп все змітав, але в нас у Західній Україні були доглянуті австрійські, німецькі кладовища… Якщо німець заходив і бачив доглянуте німецьке кладовище у селі, в це село більше не заходив ніхто. Вони бачили людське відношення до померлих і там навіть коменданта могло не бути. Ось Деревок, Тоболи… Там ніхто ніяких здирств не вчиняв. Таких сіл на Західній Україні було дуже багато. Це питання людського відношення… А питання високої дипломатії, дозволи на проведення ексгумації, так, воно з чимось було пов’язане, якісь були камені спотикання…Воно майже було розв’язане, але коли почали знищувати пам’ятки на Холмщині, Підляшші, і коли були пам’ятки воїнам УПА, які воювали з НКВД, не з поляками, це були саме ті, що загинули у бою з енкеведе, на могилах стояли пам’ятні знаки з тризубами і поляки почали їх знімати, українці цього не сприйняли… Націоналісти є і там, і тут… Взагалі крайні погляди мають на щось там загостювати увагу, але ніколи в державі не мають домінувати. Домінувати мають загально християнські, спільні суспільні наші цінності, хоча й нашу історичну пам’ять ніхто не має забувати, бо вона має вчити…

– Про що найперше думаєте, коли вранці заходите до робочого кабінету? Ніколи ще такого не було, як зараз, коли голова громади має думати про передній край, фронти, тих хлопців, що воюють, знову ж – як за кордоном представити Україну, випросити трохи захисного спорядження для оборони країни, а також і про своїх жителів потрібно подбати. Ви розповідали, що були за кордоном. Ви ж поїхали, щоб щось сказати і полякам, і чехам, і словакам, і німцям. Що ви хотіли їм сказати, про що вони вас запитували? І наскільки це важливо для громади і загалом для України, бо в цій ситуації, мабуть більше говорили за країну загалом?

– Їздили ми делегацією. Офіційно були запрошені. Було про що сказати і було багато запитань до нас.

Про що я спочатку думаю? Щонайперше, про свою громаду. Нема такого, щоб ми не думали про Схід, чи про щось інше, бо від цього нікуди не дінемось. Але найперше для будь-якого голови – це його громада. У нас зараз є така нездорова тенденція, розхитування ситуації, що краще там – дрони чи стадіони, дороги чи літаки? І пішло-поїхало. Завдання будь-якого голови громади – це його громада. Найперше. І його громада так само займається волонтерською діяльністю. Його громада так само частиною своїх громадян воює на Сході. Його громада частиною своїх громадян, в основному жінок з дітьми присутня на Заході, але найперше – тут. Яка б не була суспільно-політична ситуація – десь проходить демонстрація, треба яму латати чи броніка купляти, чи щось інше – щодня вихователька в садочку має знати, що вона отримує зарплатню. Щодня діти, якщо вони відвідують школу чи садочок, мають харчуватися. Щодня котельня має давати тепло, має подаватися світло, якщо немає блекауту, і оплачуватися, має бути інтернет, і т. д. Ось зараз говорю з вами, а на мене чекає відвідувач. Всі ми разом чекаємо великої Перемоги, але кожен хоче мати свою невеличку щоденну перемогу. У кожного є свій світ і найперше завдання голови громади – турбуватися, щоб у громаді ішло повсякденне життя, щось робилося… Так, ми повинні допомагати фронту. Але найперше моє завдання, як голови громади, займатися тилом, життям, збільшенням податкових надходжень для громади і для держави. Якщо збільшується добробут, економічна ситуація кожної громади, в тому числі і моєї, то збільшується і допомога фронту, тому що пропорційна частина йде у державу. Якщо вона збільшується тут, то і збільшується в державі. І якщо я занехаю дорогу, що завтра з мого віддаленого села мама воїна, який воює на Сході, не приїде в лікарню, бо не ходить маршрутка, бо вона зламалася, бо там взагалі вбита дорога, хіба це буде правильно? Ми зараз бачимо, що Захід поступово втомлюється нести певні тягарі, через що військове ПДФО, зокрема, й 20 млн грн з мого бюджету, забереться у бюджет держави. Якщо у мене в цьому році базовий бюджет 41 млн 300 тис. грн, то в тому стає 21300, при цьому і мінімалка збільшується. Та ми повинні розуміти, що це держава хоче фінансувати свою чи спільну із заходом оборонну промисловість і дай би Бог, щоб воно так і вийшло. А щоб мої громадівці цього не відчули, потрібно десь тут щось впроваджувати, на чомусь економити, щось давати додаткове, а ще ми повинні розуміти, що завтра нам цю державу потрібно відбудовувати. І ким відбудовувати? Ми маємо мати щось таке, щоб ті 10 млн наших громадян, які зараз за кордоном, задумалися і повернулися сюди.

Розповім одну історію. Одна наша сім’я виїхала в Німеччину. Там був тато до війни і помер. Супроводжували його сюди на похорон у темну пору доби. Їдуть Європою, там ілюмінація, світлоефекти, заїжджають в Україну – скрізь темно: світломаскування, економія. І дитина сказала: «України для мене нема. Я вже сюди не вернуся…» Але дитина є дитина, їй ще тільки 12 років. Потім їй пояснять, що до чого, або й сама зрозуміє. Ми повинні усвідомити, що держава вклала стільки коштів у своїх людей – жінкам платили декретні, мали безкоштовні садочки і школи, вищі навчальні заклади, тому ми повинні своїх людей повернути. Ви знаєте, скільки за кордоном зараз усіляких програм? Про одну з них, що діє в Канаді і ставить за мету адаптувати молодих жінок до 25 років або молодих жінок з малими дітьми, розповіла моя однокурсниця, котра поїхала з дочкою і внуками…

– Там адаптувати?

– Там! Бачите, яка велика далекоглядність.

– А в нас у Верховній Раді вже готують проєкт, за яким людина, що була за кордоном і хоче повернутися в Україну, має сплатити 29 тис. грн. Людина ж не в змозі цього зробити і вони вже не повернуться. Невже політики роблять назумисне так, щоб люди не хотіли повертатися?

– Проте все, що там робиться, приймається – в Уряді, у Верховній Раді, я маю виконувати. Можливо, те, що скажу далі, сприйметься як стрибок за огорожу. Та ви заговорили про передплату газети. В Україні зараз іде маса реформ. Лісники роблять реформи, медики, освітяни, юстиція, Укрпошта… І кажу, марна справа у нас агітувати за передплату. У нас газет не носять. У нас зараз залишився один поштар, хочеш, іди у відділення, забирай на Укрпошті передплачене видання. Вибачте, я в кіоску його можу купити. Через те не передплатив жодної газети і, мабуть, не передплачу на наступний рік… Я буду їх в Інтернеті дивитися. Свого часу Горбачов сказав такі слова: «Найгірший експеримент – це експеримент над суспільством». Ми зараз багато говоримо про корупцію. Іржа, роз’їдання і т. д. Так, це традиційна наша риса, щоб ми шукали закон як не перейти, то обійти. Але подивімося на наші закони. Більшість з них – або геть колишні радянські закони, або українською мовою перекладені радянські закони. У нас є законодавча база уже незалежної України, щось там уже напрацьоване своє. У нас є закони, котрі ми адаптуємо до Європи, бо рухаємось до Євросоюзу. І четверте, у нас є тимчасові закони чи підзаконні акти для військового стану. Такий вінегрет, вибачте. Ми всі обурювалися перевірками держаудитслужби в галузях оборонної промисловості, які ставили там усе на простій. Обурювалися перевіркою держаудитслужбою наших портів. Ми воюємо за те, щоб зерно йшло, а вони порт зупиняють. Але, виявляється, вони діють законно. Тобто у нас є наша війна законів, де для елементів корупції добрими намірами встелена дорога до пекла. Колись у мене був викладач, може ще і є, він дуже старенький – Анатолій Зіновійович Швиденко, дуже талановитий професор, книжки писав про таксації, і він казав: «Точне дотримання всіх інструкцій є однією з форм саботажу». Якщо ти хочеш щось не зробити, ти їх дотримуйся… Є такі тихі страйки. Кажуть: «На цьому колесі є якісь подряпинки, машина не виїде, розумієте. У нас зараз таке законодавче хитросплетіння, що людина хотіла б зробити, а не може. Волонтери з чим зіткнулися? Наша державна машина має такий постімперський, пострадянський багаж, мислення, що дуже легко звинуватити людину у корупції, навіть коли її нема. Бо десь у чомусь із 150 пунктів вона у двох провинилася. А виявляється, що так діє вся програма… Ось є тендерні процедури… Дуже хороша ситуація. Питань нема. Визначаєш потім переможця. Не обов’язково, що той, хто найдешевшу ціну виставить, стане переможцем, бо той, хто програв, подасть його в суд, що він десь якоїсь довідки не додав, ще щось… Але когось потрібно визначати. Приїжджає потім перевірка, доказуй, не доказуй, у тебе був тендер на 5 млн, переможця ти визначив неправильно, він робить роботи, ти зробив корупцію на 5 млн. Кажу, добре, наступний за переможцем дав на 10 тис дешевше. А я неправильно визначив переможця, а він же все одно робить, то визначте мене винним у десяти тисячах, різниця ж у 10 тисячах. Ні, винний у 5 мільйонах. Добре, ну переміг би той. Ось купляю я котла. Є перевірена фірма, продукцію якої я знаю, впевнений у її якості і хочу купити. Виграє інша фірма, яка зробила котла із якогось старого відра. Він через три роки прогорить. У мене колись була ситуація, це дійсно реальна історія. Споконвіку ми купували брикет на «Волиньторфі». Все перевірено… Маневицький чи Прилісненський брикетний завод. Потім заходять інші фірми з Франківська, Львова… Виграли тендер, а потім виявляється, що по калорійності та зольності брикет не той. Ми робимо аналіз, дивимось, умовно кажучи, що машини брикету, яким можна палити місяць, вистачає на 20 днів. Але це ж пізнається в процесі. То де ж елемент корупції?

Ця ситуація, коли закони – радянські, українські, європейські і військові… Ми дуже заздримо Америці та Канаді… У Німеччині та Франції – по-іншому… У країнах, де нема війни, закони діють… При наших законах, коли говоримо про корупцію, кожен другий – корупціонер і кожен чиновник – потенційний корупціонер. Тут деколи, якщо ти хочеш щось зробити, маєш балансувати на межі, інакше нічого не зробиш. Тобто, як я вже казав: «Точне дотримання всіх інструкцій є однією з форм саботажу». Але ти хочеш робити цю дорогу чи щось інше… Добре, як виграє якась фірма і ніхто не подає у суди, бо ті суди можуть тягнутися роками, тому у нас є тендери, які відбуваються, а роботи не робляться. Є дуже багато інших ситуацій і з усім цим потрібно жити громаді. І в нашій ситуації потрібно щонайперше дбати, щоб був міцний тил і щоб ці люди, які хочуть допомагати армії, відчували, що завтра отримають зарплату, матимуть роботу, медичне обслуговування, матимуть школу, садочок, в аптеці куплять ліки, у магазин – хліб. Куплять черевик дитині чи ще щось. Щоб було життя. Така стабільність – це й надія, що сюди зайде інвестор. У нас є програма по відновленню, де, як не дивно, вкладення не ідуть найпершочерговіше у промисловість окупованих регіонів, а в ці стабільні території. Там розміновувати будуть ще сто років. Туди по-іншому будуть іти кошти. І цим має займатися громада. З іншого боку, ми говоримо про підтримку фронту. Але на законодавчій базі купити дрона я можу тільки своїй територіальній обороні. Я не можу купити дрона 14-й бригаді. Я можу передати гроші їм на закупівлю дрона. У нас таке законодавство, коли я деколи куплю щось для когось, то завтра до мене прийде правоохоронець і запитає, як моє прізвище, де я народився, яка моя освіта і де я проживаю. Тому законодавчо, коли люди вимагають «купи мені те, купи се», ми спочатку просимо від них «мокрої печатки» рівня бригади, або, якщо це окремий батальйон чи полк, їх рівня. Має «мокру печатку», тоді на основі цього ми делегуємо кошти в адміністрацію, вона має право купити. Але це складний механізм і люди іноді не розуміють, чому голова йому не купує. А ще простіше: «Купіть мені тепловізора, машину…» – Мокра печатка… А коли доходить до того, бригада каже: «У нас все є…» І тоді ми делегуємо у держадміністрацію, а вона по цій адресі узгоджує, перераховує… Складний механізм… І держказначейство не пропустить цих рахунків. Хоч закони міняються… У перший рік повномасштабної війни у нас була така славнозвісна 590 постанова, яка забороняла будь-що. Все мало йти на оборону, захищені статі, ВПО… І практично все… Під кінець почали пропускати. Ми змогли купити шкільного автобуса. Парадокс, бо ми автобуси відправили «служити», потім під кінець року законодавство почало змінюватися, і цей рік вже можна було робити дороги, світло, ремонти. Не все, але дуже багато. І громади стали робити, а їх почали звинувачувати в тому, що дрони – не стадіони, десь там бруківку кладуть… Але ж завдання громади так само робити комфортним життя – і ямку залатати, і лампочку у під’їзді закрутити, сміття вивезти, щось у комунгосп вкласти. Щоб тут люди жили, сплачували податки і на оборону щось ішло. Добре, давайте дорожню галузь, ще яку іншу припинимо, та вони, знаєте, скільки робочих місць за собою тягнуть. Давайте, на біржу всіх людей відправимо, будемо чекати, поки американський конгрес на допомогу розщедриться. За той час воїну стріляти не буде чим. Наші податки повинні формуватися, щоб було з чого, на цих територіях, які і так потерпають, бо ж світло відключають, інші процеси відбуваються, десь там ковідні ситуації, для нас їх нема, але вони є… А люди часто густо цього не розуміють.

– Зима, сніг… Ваша громада з теплом?

– Все, що стосується паливної ситуації, всі заклади забезпечені. Кожен рік ми працювали над енергозбереженням, у цьому році замінили котли у Сильненській, Городищенській школах, Цуманській лікарні, зараз замінили в адмінприміщенні; котла, який був в адмінприміщенні, поставимо в пожежну. Будемо ще міняти в Грем’яченській амбулаторії. У цьому році було багато що дозволено, і ми в кожному старостинському окрузі щось намагалися зробити. Окрім музичної школи, яка також має і грубку, і газовий котел. Це невеличка одноповерхова будівля, колишній Цуманський готель. Там єдине місце, де нічого особливо не побудуєш, тому палимо газом. Всі інші котли комбіновані – на брикет, вугілля, дрова чи тріски. Газ мають Цумань, Кадище, Грем’яче, Карпилівка. У решті газогони проведені, але не введені в експлуатацію.

– В усіх голів великою проблемою було запустити очне навчання. Як з цим у вас?

– Знову ж таки, війна законів. 24 лютого все стало на простій, садочки зупинили, навчання перевели на онлайн… До 1 вересня все ж таки Україна, як й Ізраїль, адаптувалася до умов війни, заговорили про укриття. Від травня стали проводитися спільні наради з деесенесниками… А ніхто там дозволу не дасть, ну, як вже казав: «Точне дотримання всіх інструкцій – одна з форм саботажу». Там стільки пунктів, що ніяке сховище у нас до експлуатації не мало би бути допущене, а без сховища не мало би бути навчального чи якогось іншого процесу. Але далі, вочевидь, пішли розмови на рівні керівництва і закони адаптуються. Має у сховищі працювати телевізор, стояти ліжко чи кондиціонер і т д... Відійшли від певних правил, прийшли до знаменника, чому має відповідати найпростіше укриття. І тоді пішли реальні умови, як адаптувати діючі сховища, наближені до місць навчання. На перше вересня минулого року ми мали п’ять сховищ і п’ять закладів пішли до змішаної форми навчання. Решта навчалися онлайн. Відтак, закони у цім напрямку почали ще більше адаптуватися. Якось довелося побувати у відряджені на Франківщині. У Микуличівській школі, де навчається понад 800 учнів, це біля Яремче, ми побачили ось таке сховище. Перший поверх обкладений мішками з піском, ті – у свою чергу чорною клейонкою, все це трохи зафіксовано, перед вікнами покладені дошки, щоб мішки з піском не видавлювали вікон… На першому поверсі є лавки, все це заглиблене на пів метра, і це в них вважається найпростішим укриттям. І ДСНС дав дозвіл. Почали виходити з того, що діти на територіях, де нема активних бойових дій, мають навчатися офлайн, очно. Звичайно, повітряні тривоги, вимкнення світла будуть впливати на навчальний процес. Після цього почалася адаптація законів, що сховище може бути спочатку на відділі 300 м, а потім – і 500 м від навчального закладу. І ми в державному, і приватному секторах почали шукати сховища, які б можна було адаптувати під укриття і погоджувати з ДСНС: «Це можна використати, якщо зробимо?» – Можна.

Ми стали над цим працювати і в цьому році вже почали запускати інші школи. Вишукували отакі укриття під колгоспними конторами чи деінде і доводили до ладу. Звичайно, вони у нас зі світлом, залізними дверима, пандусом, туалетом, водою, щоб деенесники і держпродслужба могли їх погодити. Тож на 1 вересня цього року всі діти пішли в школи. З 1 грудня запустили решту садочків. Ми над цим весь час працюємо, але це мова про реконструкцію існуючих укриттів, які ми знайшли. Наступного року у деяких школах натомість адаптованих, які знаходяться за 300-500 м від освітніх закладів, будемо готувати нові і більші укриття, бо ми від цього нікуди не дінемося.

– Яка ситуація з бізнесом? Втримався він, дає ради працювати?

– Це складне питання. Бізнес є різний. Бо бізнес – це справа. Є бізнес виробничий, торговий, курортний, у нас є «Пролісок», культурно-розважальний. Тіньовий бізнес був завжди присутній, про нього вести мову не будемо.

– Можливо, менше податків стали утримувати, хтось виїхав?

– Найгірша ситуація вийшла у ковідний, 20-й рік, коли стали два найбільші наші підприємства, а надходження кожної громади – це ПДФО і земельні податки… ПДФО – прозорі робочі місця. У нас найбільше підприємство з європейськими зарплатами – це ПрАТ «Цумань». Там 400 працюючих. Воно дуже залежне від кордону. Там 99 відсотків продукції іде на експорт. Пам’ятаєте, ковід, закриті кордони, переляк. Підприємство фактично стало, бо працювати на склад не було резону.

Друге велике наше підприємство – санаторій… Так само ковід, заборона на скупчення людей, і воно зупинилося… Простій… Далі ситуація покращилася, пішов 21-й рік, все піднялося, наладилося і знову ж 22-й рік, війна і – все так само. Санаторій став приймати внутрішньо переміщених, ніхто грошей не вертав, з червня спробували запустити курортний сезон, а він кашляє… Але іде і починає налагоджуватися наше ПрАТ «Цумань». Тобто минулий рік був так само важкий. В результаті внутрішніх реформ Мін’юст закрив колонію, а це 200 працюючих. Потім Держлісагентство скоротило Цуманський лісгосп… Національний природний парк «Цуманська пуща» фактично без актів, проєкт землеустрою не розроблений і не затверджений… Парк не платить у бюджет нічого… Тому ситуації були різні, нерівномірні, всілякі. Все ж цього року пішло збільшення надходжень… Ми плідно попрацювали по інвентаризації земель, бізнес доволі потужно запрацював і пішли від нього податкові надходження. Чому? Бо ми зробили інвентаризацію земель, людям повидавали документи, а багато хто платив за 50 сотих, хом має 1,5га. Були певні тертя, але податкові надходження в цьому році зросли. А як буде в наступному році, не знаємо, бо є певні моменти з блокадою кордону. Як вже казав, наше головне підприємство на 99 відсотків працює на експорт… Звичайно, їх продукція не псується, це високоякісний струганий шпон листяних порід. Але якщо фура зі струганим шпоном простоює на кордоні, це не додає оптимізму. Років три тому вони опанували лущений шпон, зараз інтенсивно працюють по буку. Є і струганий лук, але в основному – лущений. Такі в них замовлення. Знову ж, помер засновник, власник підприємства Іван Васильович Камінський. Це для нас велика втрата, бо це була людина, яка дивилася далеко вперед і свого часу, коли багато хто хотів вкласти і отримати гроші зараз же, він вкладав у обладнання, основні засоби… Зараз це підприємство вже переведене на неповний робочий день, щоб зберегти робітників. Але ви ж знаєте, що є загальні тенденції у світовій меблевій промисловості: там – зараз застій. Як не дивно поштовхом для розвитку у меблевій промисловості став ковідний період? Він припав на постковідний рік. Коли люди сиділи по хатах, нікуди не виходили, працювали за комп’ютерами, нарешті звернули увагу на умеблювання своїх домівок і вирішили щось там поміняти. І це дало поштовх розвитку меблевої промисловості. Зараз такого нема. І плюс блокада кордону. А ще проблеми із сировинною базою. До цього часу було багато пропозицій зі східних регіонів, де все розбито: «Переробляйте ду

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (618) - 86%
Пізно (28) - 3.9%
Яка різниця? (14) - 1.9%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.3%
Мені байдуже (30) - 4.2%