→Рубрики →Політика

9 травня – не наше свято!

Звернення до Президента України Петра Порошенка.

Наближається день так званої «Перемоги» – 9 травня. Не варто нагадувати, з якою помпезністю його відзначали у так звані «радянські часи».

Комуністична пропаганда обов’язково називала цю дату «великою перемогою». Скільки пісень створено з приводу цієї події, скільки славослів’я і словоблуддя вилито на голови «звичайних радянських людей»!

Хоча «величність» цієї події дуже сумнівна. Адже якою жахливою ціною здобуто те, що не принесло Україні незалежності, добробуту, звільнення від колгоспного рабства, концтаборів, безправ’я, денаціоналізації, голодоморів! Мільйони рабів комуністичної імперії своєю смертю врятували та зберегли при владі диктатора Сталіна і жахливий комуністичний режим. Та ще й накинули кайдани колишнім демократичним європейським державам…

Як відомо, припинення вогню, а потім і перемир’я було підписане в місті Реймсі 7 травня 1945 р. між вищим військовим німецьким керівництвом та американськими і англійськими командувачами армій. Але за наполяганням Іосіфа Сталіна інші керівники держав Антигітлерівської коаліції були змушені повторити цей «акт». Ось і вийшло два «Дні перемоги». Хоча Друга світова війна почалася не 22 червня 1941 р., а 1 вересня 1939-го, і закінчилася не 9 травня 1945-го, а тривала ще на Далекому Сході проти Японії до 2 вересня 1945 р. Отож, не може бути й мови про якусь остаточну «перемогу», а лише – про припинення бойових дій у Європі: за першою версією – 7 травня, за західними стандартами – 8 травня, за радянською історіографією – 9 травня.

Зараз усе частіше порівнюють і ставлять на одну дошку тоталітарні режими націонал-соціалістичної Німеччини і комуністичної Росії, як і дії та злочини вождів цих держав – Адольфа Гітлера й Іосіфа Сталіна. У чомусь вони схожі, але не до кінця. Злочини націонал-соціаліста Адольфа Гітлера не можна порівняти зі злочинами більшовика-комуніста Іосіфа Сталіна. Найперше, Німеччина за часів правління фюрера не зазнала жахливих голодоморів і репресій. У ній загалом була збережена релігія та інтелігенція. Звичайно, в цій державі дотримувалися людиноненависницької політики, але нікому з тих, що не належали до расово «нечистих», не заборонялося виїхати з країни.

Яка «класова боротьба» проводилася в комуністичній імперії, ми добре знаємо… Мільйони безвинних жертв!

Німецьку армію і цивільну окупаційну владу періоду 1941-1944 рр. називають в Україні окупаційною. Хоча замовчується те, що комуністична окупація України була кривавіша, жорстокіша, врешті-решт – підліша.

Для прикладу. Із приходом німецьких «окупантів» до України в її західних областях були негайно розпущені колгоспи, люди отримали у власність землю і почали вільно господарювати. На решті території України колгоспи і радгоспи перетворили у громадські двори та державні маєтки – це вільні об’єднання селян, які у власності мали землю, коней і необмежену кількість худоби і птиці. Тут виплачувалася заробітна плата. Відродилося в Україні церковне життя, діяли конфесії західного і східного обряду, запрацювали духовні семінарії та училища.

На той час досить непогано працювала промисловість, особливо консервна, переробна, цукроварна, хлібопекарська. Загалом, голоду в Україні не було, хоч і тривала війна. Навпаки – розквітла торгівля, базари, ярмарки, середній бізнес, кустарне виробництво. Відбудовувалися шахти і металургійні заводи, зруйновані комуністичними диверсантами і терористами.

Швидко відродилася українська освіта. Зокрема, в усіх селах і містечках працювали школи, а в обласних центрах – вищі навчальні заклади, зокрема – університети у Києві, Львові, Дніпропетровську, Одесі, Сімферополі.

Розквітла культура. У більших містах діяли театри і кінотеатри, різні об’єднання та гурти. Набирало сили місцеве самоврядування: старостів і голів управ обирав народ.

Зрозуміло, що все це робилося не тільки для розквіту України, як для забезпечення інтересів гітлерівської імперії, яка зазнала неминучої поразки. Але сталінський режим, який повернувся в Україну ще в 1944 р., і навіть закінчення Другої світової війни в 1945 р. нічим добрим для нашого народу не закінчилися. Відродили новітнє кріпацтво в колгоспах. Почався наступ войовничих атеїстів на релігію. Українців зросійщували, і навіть рідною мовою примушували прославляти сталінізм! Насправді Україна знову на десятки років потрапила в рабство до Москви, спробувала звільнитися від нього 24 серпня 1991-го, але й досі захищає своє право на свободу та демократію в жорстокій боротьбі з послідовниками більшовицької ідеології, які окупували Кремль.

Тому просимо Вас, пане Президенте, відмінити в Україні «святкувати» цей ганебний день і веселитися на кістках безвинно загиблих та досі не похованих солдатів та мирних людей. Це не наше «свято». Його треба відмінити як вихідний, а лише згадувати як Дні пам’яті і примирення. Єдиний, хто воював у Другу Світову війну за незалежну Україну, була Українська Повстанська Армія. Їй – честь і слава, бо вона ні 9 травня 1945-го, ні 2 вересня того ж року боротьбу за Незалежність України не припинила!

А тому

Ударимо нині

В скорботнії дзвони,

І Днину Мовчання

Присвятим для них.

Хай щезнуть назавше

Московськії зони,

Щоб брязкіт кайданів

Навіки затих!

Народ вам буде вдячний.

Олексій ДОБКО, голова Ліги українських письменників ім. Павла Чубинського.

Леонід ОСАУЛЕНКО, секретар.