→Рубрики →Війна

А завтра була війна

22 число, 4-та ранку. Без попередження, підло й підступно ворог відкрив вогонь у сплячих людей. Так було у червні 1941-го, так сталося у травні 2014-го.

Серед тих, хто не ховався й не відкуплявся, а пішов зі зброєю в руках захищати свою землю, був і ковельчанин Олександр Артемук. Бізнесмен, батько трьох дітей, він ніколи не лишався байдужим до тих, хто потребував допомоги, власним коштом возив хлопців на Майдан. Тож як прийшла повістка, відразу пішов до військкомату.

Коли опинився у Володимирі-Волинському, дружина Валя, яка тільки народила і тяжко відходила від пологів, просила повернутися. Але Саша тільки втішав: оце трохи постріляємо – і прийду.

Потім у складі 51-ї окремої механізованої бригади чоловік пройшов бойове злагодження на полігоні в Рівному.

А далі разом із товаришами опинився в кублі сепаратистів, на Донеччині.

Як згодом розповідала вдова Валентина, Саша ніби передчував лихе. Не раз у телефонній розмові просив: «Дістань мені бронежилета, передай, бо інакше не вирвуся звідси».

Не встигла… І 40 днів після смерті Олександр постійно приходив уві сні до рідних. На сльози дружини, що, мовляв, кинув її з трьома дітьми, обіцяв: «Буду тобі помагати». Навіть, бувало, нагадував, аби в їхньому авто деталі поміняла.

…Рік минув після трагедії під Волновахою. У с. Вербка, що під Ковелем, уже пам’ятник гранітний стоїть: дорогому синові, чоловіку, татові. Втім Олександрові батьки із с. Синове Старовижівського р-ну все переживають, ніби вчора.

73-річний тато при нашій зустрічі не в силі слова мовити, тож тільки дістає тремтячими руками цигарку і курить збоку. А сиві мамині очі, що колись були небесно-голубими, знову наповнюються слізьми.

– Я досі пам’ятаю кожне слово нашої із сином останньої розмови, – зітхає Надія Романівна. – Зазвичай Саша розпитував про наше здоров’я. Про те, чи все у полі поробили. Бо ж коли був мир, щотижня в село приїздив. А тоді, 21 травня, обдзвонив увечері майже всіх рідних і кожного просив: «Завтра зранку обов’язково мене наберіть»…

Витерши сльози і трохи заспокоївшись, 64-літня Надія Артемук зізнається: оце тільки внуки (Сашині діти) та менший син Роман і тримають на цім світі. Бо ж коли Олександр загинув, мусить бодай дідусь передавати двом хлопцям навики чоловічої роботи. Та й найменшенька з Артемуків, Даринка, яка востаннє бачила тата через три місяці після свого народження, стала тепер його копією.

Мимохіть у розмові знову згадалися травневі події. І знову материне серце закровоточило. Бо жінка досі не може змиритися:

– Кожного разу, як десь чую слово «Волноваха», стає невимовно боляче. Ніби зараз, бачу той літак у Рівному. І звідти 18 трун везуть. А в кожній – чиясь дитина. Як було батькам зустріти цю процесію... Як серце розривалося од болю… У мене тиск – до 220. Одного батька «швидка» прямо з аеродрому забрала…

Боліло Артемукам і тоді, коли вбита горем родина здала документи на допомогу від держави, проте чиновницька комісія прийшла до сиріт, обдивилася дім, побудований татом, і сказали: мовляв, таку(!!!) хату мають, а ще на квартиру претендують.

– Гірко було це почути. Бо як батька в дітей забрати – то раз-два. А як сиріткам помогти – вже зась, – діляться батьки гіркими думками.

Проте земляки зі Старовижівщини та Ковельщини не лишають родину в біді. Із інших областей, із-за кордону подарунки надходили.

Громада села Синове теж підтримує стариків. Сільський голова Олександр Коцюбчик власним трактором допомагає подружжю: зорати, засіяти, змолотити, возом дров привезти.

– Це не тільки я – багато хлопців підсобляють, – зауважує Олександр Адамович. – Що батьки не попросять – ніколи не відмовляємо. І не тільки Артемукам, а всім трьом родинам, у яких є учасники АТО. Один наш односелець ішов воювати – то селом зібрали йому гроші на бронежилет. Коли торік організовувалася поїздка на Миколаївщину, у Широкий Лан, теж сільська рада осторонь не лишалася.

– В пам’ять про сина ми хочемо завершити його задум: на фундаменті, який іще Саша заклав, дітям будинок почали зводити. Не окремий, а прибудову до того дому, в якім невістка з дітьми мешкає, – діляться планами старші Артемуки. – Але ж це все великих грошей потребує. З нашої пенсії не вельми розженешся. Удова з трьома дітьми теж будівництва не потягне. Тому якщо добрі люди відгукнуться: машиною піску чи цементом поможуть, дах накрити підсоблять – будемо кожному вдячні.

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

На фото з архіву і автора: ранок після бою; подружжя Артемуків.

До теми

Герої не вмирають!

Нещодавно сталося те, до чого неодноразово закликала «Волинська газета». Спочатку делегація волинян на чолі з Луцьким міським головою Миколою Романюком та депутатом облради Ігорем Чорнухою взяла участь у встановленні та освяченні на місці загибелі наших земляків під Волновахою пам’ятного хреста, виготовленого на Волині та доставленого на Донбас. До заходів долучилися представники місцевої влади, зокрема Волноваський міський голова Сергій Демченко.

А напередодні Дня пам’яті та примирення волинські волонтери подбали про встановлення там виготовленої у Володимирі-Волинському меморіальної таблиці з іменами бійців 51-ї ОМБР, які віддали своє життя за свободу та незалежність України в нерівному бою з російсько-терористичними бандами.

І хоча наші «доблесні» правоохоронні органи не притягнули до відповідальності жодного причетного до звірячого нападу на наших солдатів бойовика (один із них, правда, віддав кінці на полі бою), незважаючи на те, що Військова прокуратура ГПУ вважає в усьому винними лише тих, хто загинув у бою чи був поранений, пам’ять про трагедію Волновахи житиме в серцях українських патріотів завжди.

Герої не вмирають!

Вл. інф.

На фото з відкритих джерел: меморіальна таблиця неподалік Волновахи, де 22 травня відбулося криваве побоїще.