Таких до раю не впускають

Таких до раю не впускають  «Якби ж я знала… Якби хто підказав…»  – картала себе Сніжана. Ось уже три місяці вона на лікарняному ліжку. Відразу, як після операції прийшла до тями, хотіла собі вени порізати. Потім передумала: Таблеток наковтаюся». Вже й придумала, що зробить це на Трійцю. Бо ж самогубців до раю не впускають. А так – свято велике, може, Господь і пробачив би…

…Життя пішло шкереберть на свято Валентина. Сніжана заздалегідь приготувала подарунок. Не такий дорогий, як хотілося б. Але вона, студентка-заочниця, заробляла небагато. Тому на всі свої гроші купила Артурові золотий талісман, поклала в коробку-сердечко і ледве дочекалася романтичної вечері.
– Це тобі, мій найдорожчий, найрідніший, до нестями коханий, – кинулася на шию, щойно Артур зайшов до ресторану.
Та хлопець був не в захваті від подарунка:
– Нащо купляти те, що приречене валятися? – хмикнув і захлопнув оксамитове сердечко.
Ці слова неприємно кольнули. Але змовчала. Давно вже звикла мовчати на всі Артурові жарти. Що поробиш: пестунчик долі, єдиний син у заможних батьків, із дитинства робив усе, що заманеться.
Артур і сам любив казати: «Так, я мажор. Залатая маладьож. Що тут поганого?».
Мабуть, оця самовпевненість хлопця, його вміння легко сприймати життя і підкорили серце Сніжани. Тож відколи вони познайомилися, дівчина просто не тямила себе від почуттів.
От тільки Артур лишився холодним. Забавлявся Сніжаною, як ото кіт із мишею. А серце завжди тримав колючо-крижаним. Саме тому і здивував того романтичного вечора. 
Спершу вразив щедрістю подарунка. Бо каблучка з діамантом вартувала стільки, скільки Сніжана й за рік не заробила б. Потім замовив дуже шикарні страви. Старався бути ніжним і турботливим. А потім, коли запросив «на каву», навіть розхвилювався.
– Та ні, кава – це зайве, – відмовлялася Сніжана. Бо ж прекрасно розуміла, чого насправді домагається кавалер.
– Ти не можеш відмовити! – і Артур перелякано вхопив її за руку.
– Що з тобою? – здивувалася дівчина такій дивній поведінці.
– Нічого. Це я так, – і Артур спробував повернути властиву собі пихатість. – Просто… Я нікому про це не казав… Але в мене… фобія, страх через відмову. І щоб не провокувати психологічного зриву, ти просто мусиш заїхати на каву.
Сніжана заглянула хлопцеві в очі. Та він одразу відвів їх. Так, ніби дійсно чогось боявся. «Може, справді в Артура – психологічна травма? І моя відмова глибоко ранить?» – подумала в ту мить:
– Ну добре, заїдемо. Але пообіцяй: ми просто поп’ємо кави. Розумієш?
– Якщо ти про ТЕ, не сумнівайся: я і пальцем тебе не торкнуся, – зрадів Артур. І щоб дівчина, бува, не передумала, кинув офіціантам гроші й, обійнявши Сніжану, ладен був бігти до машини.
Всю дорогу хлопець старався жартувати. Але пітні руки видавали його хвилювання.
– Ось ми і вдома. Заходь! – бравадно відчинив вхідні двері.
– Ти ж казав, батьки на Маямі. А у вітальні світло, –  Сніжана зупинилася на порозі.
– Та не бійся, – підштовхнув її Артур. І коли були у коридорі, хлопець зачинився чомусь на всі замки.
…– Оп-п-панькі-і-і!..
Сніжана аж здригнулася від несподіванки. При вході до вітальні стояли троє незнайомців.
– Це хто? – глянула на Артура.
– Мої друзі.
– А що вони тут роблять?
– Тебе, красунечко, чекаємо, – відповів прищавий.
А далі все було – як у тумані. Регіт бовдурів. Артурові слова, як він програвся в карти, як його мало не вивезли до лісу, як запропонували «поділитися подругою» і він побоявся відмовити.
– Ну що тобі? Це ж раз. Ми нікому не розкажемо. Будь ласка. В ім’я нашого кохання, – клянчив Артур.
…Того вечора в будинку так гриміла музика, що здавалося, шибки повилітають. «Знову ті мажори бісяться», – бурчав дідок із сусідньої хати. А коли біля другої ночі все стихло, бачив із вікна, як ті мажори дівчину попід руки виносили. «П’яна чи що?» – подумав. Та зранку, коли вигулював свого пса і якогось милого забрів аж у лісопосадку, зрозумів: ні, не п’яна… 
…«Ну все. Завтра мене не буде, – шептала до себе Сніжана, затискаючи жменю пігулок. – І болю не буде. І сорому… Тільки маму шкода. Вона, мабуть до церкви на Трійцю збирається…»
Аж раптом – стук у двері. «Це хто такий культурний?» – здивувалася: «Заходьте!» Двері рипнули і на порозі з’явився…
– Сашко?! Ти що тут робиш?
– Та ось мимо йшов. Дай, думаю, провідаю.
– Нічого собі «мимо». Ти ж у Лондоні був?
– То я так, на кілька тижнів приїхав …Бо хочу… тебе із собою забрати.
Майже дві години вони балакали. Сашко розповів, як закохався у Сніжану ще у першім класі. Як, дивлячись на її кавалерів і на себе, «ботана з 10-А», плакав уночі. А потім поклявся, що стане не гіршим, що буде достойним на «першого і єдиного».
Останні слова аж різонули дівчину. Всередині знову все перевернулося. І вона не стрималася:
– Вже ніхто й ніколи не стане моїм «першим». Чуєш! Іди! Я не достойна!
Та замість піти Сашко ніжно взяв її долоні у свої у руки:
– Забудь той страшний сон. Це я у всьому винен. Весь час соромився, боявся і  не вберіг. Але тепер ми завжди будемо разом…
Мимохіть Сніжана розтулила кулак із пігулками – й вони покотилися по підлозі. Сашко глянув на таблетки. Потім на дівчину.
– Всі ці роки я жив лише заради тебе. Думав про тебе, мріяв, кохав. Ледь не збожеволів, коли ти опинилася за крок від смерті. І в місто приїхав іще ТОДІ, в лютому. Щодня приходив у лікарню. Питав, чи тобі легше. А ось тепер нарешті зважився: виходь за мене заміж!
…Через рік, якраз на Трійцю, Сніжана стояла біля дверей церкви. Всередину не заходила. Бо там саме хрестили їхню із Сашею донечку. На секунду пригадалися події річної давності, гіркі думки про самогубство. «Дякую, Господи, – прошепотіла, вдивляючись у золоті хрести й блакитне небо. – Рано ще мені «до раю»...
Поліна РУДЕНКО. 


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (66) - 86.8%
Пізно (3) - 3.9%
Яка різниця? (2) - 2.6%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (4) - 5.3%