→Регіони →Захід

Сотні тисяч хлібин од військового кухаря

Волинянин Юрій Рапич уміє і під вибухи снарядів варити бандерівський борщ.

Коли в юності Юрій вступив до профтехучилища, то й не думав не гадав, що колись доведеться куховарити під вибухи снарядів і почергово тримати черпак із автоматом. Проте в житті, а тим паче – молодшого сержанта, трапляється всяке.

Бажання стати прикордонником у Юрія Рапича виникло давно. Бо хоча в родині не було військових, однак хлопець ріс на Любомльщині, де українсько-польський рубіж, жартома кажучи, майже за городом. Відтак разом із ровесниками хлопець грався «у шпіонів» і з захопленням поглядав на мужніх чоловіків у погонах.

Аби втілити юнацьку мрію, Юрій В’ячеславович пішов до війська. Не злякавшись морської пучини, служив аж в Одесі. А 2001-го одягнув зеленого кашкета та з гордістю його носить аж до сьогодні.

От тільки прикордонником він став незвичайним. Бо вміння тримати автомат і патрулювати в «зеленці» мусив поєднувати з… кулінарним мистецтвом!

«Та-а-а… хіба це мистецтво – робота й не більше», – скромно каже молодший сержант. Хоча насправді варити, смажити, пекти, коптити й тушкувати хлопець почав навчатися ще тоді, коли став учнем Любомльського ПТУ.

– Мені трохи ніяково було здобувати цю (як часто кажуть) бабську професію. Але, на щастя, серед 30 одногрупниць було ще шестеро хлопців, тож я себе не почував білою вороною, – усміхається, пригадуючи юнацькі роки.

А от коли Юрій не те що не соромився, а навпаки – радів своїм кулінарним здібностям, так це після призову до війська. Бо потрапивши у лави Нацгвардії, протягом 1998-1999-го замість щодня по 10 км бігати чи по 100 разів од землі відтискатися, півтора року провів на армійській кухні.

– Сказати, що я аж дуже любив готувати – ні. Просто обставини так склалися. Був кухарем, потім старшим поваром. А коли з Одеси повернувся на Волинь, вирішив і військову службу продовжити, і кухарем лишитися, ще й за все це зарплату отримувати, – знову жартує співрозмовник.

Словом, «записався» Юрій Рапич у контрактники Державної прикордонної служби України й опинився на одній із застав, яка й дотепер контролює українсько-польський рубіж.

Чи легко кордон охороняти й водночас товаришів годувати? «Ні», – стверджує молодший сержант. Адже «військова» кулінарія – це вам не вдома пиріжки пекти: все мусить бути «чітко регламентоване».

– Щоб нагодувати від 20 до 40 чоловіків (а саме стільки в різні роки працювало на заставі), мусиш удосвіта до плити вставати, закуски готувати, перше, друге і компот, усе це – на сніданок, обід та вечерю і так із року в рік, – зізнається Юрій В’ячеславович.

А чого вартують рум’яні буханці, аромат яких щодня лине з прикордонної кухні! Кожна господиня розуміє, що це треба о п’ятій ранку зробити опару, замісити тісто, коло печі не одну годину вистояти. А коли на вулиці до тридцяти градусів, то на «солдатській кухні» цілих + 50 набіжить.

– Аби нагодувати всіх прикордонників нашого відділу (так тепер називаються застава), треба щодня коло 30 буханок спекти. Тож коли порахувати весь період служби, то за 14 літ я спік десь 150 тисяч хлібин, – провадить Юрій Рапич. – До недавнього часу мені здавалося: це зовсім не просто. Проте ставлення до роботи кардинально змінилося після відрядження в зону АТО.

Як і кожен, хто повернувся зі Сходу, Юрій В’ячеславович не охоче згадує події минулорічної давнини. Каже, був улітку на українсько-російському кордоні. Мав завдання годувати бійців, які базувалися на межі Донецької області та Російської Федерації.

Але що то було за годування, можна уявити, пригадавши новини гарячого липня 2014-го: постійні обстріли з важкої зброї, робота диверсійних груп, загибель вертольотів із українськими офіцерами, «злив» інформації з боку зрадників.

Тож коли запитую, чи вдавалося діяти за правилом «Війна війною, а обід за графіком», молодший сержант лише усміхається:

– По-всякому бувало. Спершу старався за правилом. Коли вже не лишилося навіть на чому готувати – замість сковорідки й черпака «орудував» автоматом. А були періоди, що по півтори доби сиділи з хлопцями в укриттях і думали не про обід, а про те, як із цього пекла живими вийти.

У деталі Юрій Рапич не вдається. Бо що казати, коли пункт пропуску «Маринівка» (його мужньо тримав Луцький загін) «гради» перетворили на мертву зону, а волинські прикордонники втратили двох товаришів.

…На щастя, тяжкі спогади відходять у минуле. Тепер, зізнається молодший сержант, він став більше цінувати родину, мирне небо над головою та, як тепер зрозумів, улюблену роботу.

– Тут, у відділі прикордонної служби «Висоцьк», викладаюся в роботі на всі 100. А от коли додому приходжу, де чекають дружина і двійко дітей, до плити мене хіба арканом затягнеш, – зізнається Юрій. – Тому ми з дружиною (а вона в мене теж професійний кухар) просто домовляємося, хто й коли готуватиме.

Що ж до улюблених чи фірмових своїх страв, то молодший сержант каже:

– Вмію готувати все і все смачно виходить. Серед улюблених страв наш – бандерівський борщ із червоним бурячком і квасолею. От тільки коли вариш щодня по 12 годин, – то навіть найбільшої смакоти вже не хочеться… – каже співрозмовник і спішить заглянути до печі, звідки ваблять ароматом свіженькі хлібини.

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.