Непересічна доля українського повстанця Ігоря Савоша

У 2012 р. Ігор Савош помер. Та ще живе в Городному його дружина Надія Марківна та дочка Леся з дітьми. Іду в гості до них, аби вони поділилися спогадами про чоловіка та батька, розказали про ті великі випробування, які випали на його долю. І ось що я дізнався.

Народився Ігор Ананійович  у 1931 р. в с.  Кіззя у звичайній хліборобській сім’ї. Його мама, Параска Мойсеївна, була доволі грамотною, як на той час, жінкою. Коли перед Першою світовою війною люди із села виїжджали як біженці, вона з родиною зупинилась в Оренбурзі, там і закінчила медичне училище. За старанність у навчанні була нагороджена грамотою з рук доньки самого царя Миколи ІІ. Однак почалася революція, в країні поширилась епідемія тифу, і родина вирішила повернутись у рідні місця. З далекої дороги повернулося троє з 12 членів колись такої дружної сім’ї. Потім мама Ігоря працювала секретарем сільської ради. До того ж, ще й була хорошим лікарем. Слава про те, що ставила на ноги навіть важкохворих, розліталася далеко за межі району. А ще мала в душі велику любов до рідної землі. Тому її діти пішли в УПА, зокрема, Ігор із 13 років виконував завдання старших підпільників. 

Настали важкі воєнні часи. Страждала майже кожна родина. У червні 1941 р. в Луцькій тюрмі розстріляли дядька Ігоря Ананійовича. Через півроку помер батько. Спокою в селі не відчував ніхто. Не знали люди, хто друг, а хто – зрадник. Навіть коли пережили війну, і знову прийшли визволителі, спокійно не спалося нікому.

По лісах ще у 1948 р. стояли сотні УПА, діяли бандерівські школи. Щоб протистояти цьому, влада створила винищувальний батальйон. Прочісували ліси, не один воїн УПА знайшов вічний спочинок від рук нових карателів. Але найстрашніше, коли в середовище потрапляв зрадник. «Один такий був і серед вояків загону, в якому боровся Ігор», –  продовжує свою розповідь дружина повстанця. Щоб завоювати довіру, він власноруч розстріляв свого дядька, який добровільно записався в колгосп. Мовляв, ось як він виступає проти діючої влади. А насправді вдався до вбивства для того, щоб йому повірили. І кілька років вдало доносив на хлопців.

Щоби не потрапити до рук нової влади, сестра Ігоря Ананійовича поїхала в Дніпропетровську область. А їм, молодим хлопцям, командири порадили йти в Радянську армію, бо все одно виб’ють, як мух. Тож 18-річний юнак готувався виконати свій військовий обов’язок і навіть записався  у Головному на підготовчі курси. Три місяці там навчався, однак на виборах кинув в урни листівки проти Сталіна, змістом яких було безправне життя людей, і потрапив до рук енкаведистів.

Коли Ігоря заарештували, то мати встигла до обшуку зібрати і сховати листівки, малюнки Ніла Хасевича, тексти «Декалону» – звернення до молоді, старовинний «Кобзар», пістолет, інше, поклавши на дно кошика, присипавши картоплею. Та й поставила під ліжко. Кагебісти прийшли із собакою, і хоч він кілька разів обнюхував схованку, та уваги шукачів не привернув.

Після всього Параска Мойсеївна закопала цей синівський «скарб» у лісі під липою і вклала в дупло записку.

Арештували Ігоря Савоша у 1951 р. У катівні в Любомлі спочатку схиляли до співпраці. Обіцяли золоті гори сім’ї і йому, якщо він служитиме владі – повернеться до бандерівців та розповідатиме про їхні дії «кому потрібно». Але хлопець у свої 18  відмовився від такої співпраці. Дали ніч подумати, а на ранок знову вмовляли. Категоричне «ні!» викликало невдоволення: «Будеш рити землю…» А потім був вирок шістьом членам, які проходили по одній справі. Ігорю Ананійовичу дали вищу міру із заміною на 25 років таборів суворого режиму. Крім того, п’ять років після цього він ще мав перебувати під наглядом. Покарання відбував у м. Інта (Росія). Дали йому номер Г-345. Одягли в робу, куфайку, на ноги –  калоші з машинних шин. Працював на шахті, добував вугілля. 

Кого він там тільки не зустрів – німців і естонців, латишів і поляків, японців і американців. Був серед людей, які боролися за правду, за волю, виступали проти сталінського режиму. Та незважаючи ні на що, молодь спілкувалася між собою. Наприклад, грати на кларнеті волинського хлопця навчив німець.

Потепління настало, коли помер Сталін. Спочатку всі ув’язнені думали, що їх розстріляють. Але з кожним місяцем режим ставав не таким суворим. Із каторжан зникли номери, подбали про культурну програму – привезли для перегляду фільми, забезпечили книгами. До речі, чимало видань привіз у рідні краї Ігор Ананійович із заслання, бо завжди любив читати. До цього часу  на етажерці в хаті стоять книги Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Тараса Шевченка.  А ще є чимало фотографій тих часів. На одній із них молоді люди, волиняни, вітають Ігоря Савоша з 24-річчям. Іменинник вбрався у вишиванку, яку завжди мав із собою. Хоч і неволя, але дух тримали на висоті, тому що були всі молоді – квіт землі радянської.

Лише 1958-го односельчанин повернувся із заслання до рідної домівки. Віднайшов пакунок, захований у лісі, перебрав, уклав у спеціальний ящик і знову закопав у мурашник. Правда,  згодом його розрив дикий кабан, тому вже 1991-го попошукав дорогі серцю речі. А знайшовши, все передав у районний краєзнавчий музей.

Після повернення вирішив влаштуватися на роботу в шахту Нововолинська. Однак через те, що не хотіли прописувати, довелося повернутися додому. Ще десять літ пас корови, був під суворим наглядом. Потім теж нелегко жилося – ворог народу, як тавро невидиме, а біль душу розривав. Єдиною підтримкою в житті стала вірна супутниця – дружина Надія Марківна, брати і сестри якої теж були в УПА. «Нас, як оженились, – згадує вона, –  люди боялися, але разом усі незгоди витримали». Подружжя виховало двох дочок і сина, десять онуків і правнуків. Ігор Савош любив життя, завжди був енергійним, веселим. Згодилися і музичні здібності: Ананійович не на одному весіллі вигравав на кларнеті, гармошці та скрипці. 

У 1998 р. Ігор Ананійович вирішив встановити патріотам України, які полягли в навколишніх лісах, пам’ятник. Допомогли в цій справі його побратими Володимир Мельничук із с. Руда та Іван Васейко з Підгородного. Здійснилася його мрія: увіковічнити пам’ять про воїнів УПА.

Ось таким відданим серцем і душею своїй Батьківщині був наш земляк. Я радий, що провів це журналістське дослідження і відкрив для себе ще одну сторінку історії з життя людей рідного краю.