→Регіони →Регіон

Біженство… Депортація… Міграція.

100 років тому половина Волині була окупована ворогом, а тисячі українців із Холмщини та північно-західних районів нашого краю були примусово депортованими… А через 30 років нашим співвітчизникам знову судилося стати вигнанцями зі своїх прабатьківських земель, що по той бік річки Західний Буг…

Сьогодні, коли нашу країну спіткала чергова хвиля внутрішньої міграції населення Сходу України та Криму, що знову зачепила колишніх переселенців-західняків, дуже важливо пригадати події минулого.

Заголовок цієї статті історично точно називає схожі за змістом процеси добровільно-примусового переміщення, або масового зрушення великих мас населення, що відбулися у різний час і стосуються людності однієї території, а саме українців Побужжя в т. ч. Холмщини.

Тактика "спаленої землі"

Біженство… 1915 р. Уже майже рік вирує Перша світова війна. Навесні австро-угорські та німецькі війська, розпочавши масштабну наступальну операцію, прорвали лінію російської оборони і почали стрімко з південно-західного напрямку наближатися до Люблінщини, Холмщини, Волині. 30 липня вони заволоділи Любліном, 1 серпня зайняли Холм. Російські війська відступили за Буг. У середині серпня ворог захопив Володаву, перейшов Буг і 22 серпня зайняв Ковель. 31 серпня австро-угорські війська вступили у Луцьк. Російські армії поспішно покинули місто, не провівши евакуації міського населення.

Ось такою була загальна картина бойових дій, яку ми змалювали тільки для того, щоб показати, на тлі чого розгорталася трагедія, названа одним словом – біженство.

У найважчому становищі опинилося, в першу чергу, українське населення Люблінщини, Волинської та Холмської губерній (створена як окрема адміністративна одиниця Росії у 1912 р.). Із наближенням фронту поповзли небезпідставні чутки і викликали жах факти розстрілів, повішення та вбивства цивільних осіб. Відомий факт: у Перемишлі серед білого дня угорські гонведи шаблями зарубали 40 українців…

Та це було тільки півбіди. Ще більшим лихом стало поголовне примусове виселення мирного сільського населення з метою створення перед наступаючими ворожими військами «зони випаленої землі». Наказ царського уряду Росії, використовуючи найбрутальніші засоби примусу, виконували загони кавалеристів у великих чорних баранячих шапках, яких у народі називали черкесами. Без хоча б якогось часу на підготовку до виїзду змушували людей покидати домівки, спалювали хати і господарські споруди, достигле на полях та вже скиртоване збіжжя. Нищилося все, що могло стати корисним ворогу і що не змогли забрати на вози гнані виселенці.

Перед армією, що відступала, на північний схід потяглися валки возів та піших людей. У районі Володави переправлялися через Західний Буг на поромах (мостом назустріч сунули військові) далі прямували до залізничних станцій Бобруйськ, Могилів та інших. Там біженцям доводилося здавати військовим вози, коней та рештки іншої худоби і продовжувати шлях потягами. Декому вдавалося подорожувати далі на схід возами і, як виявилося, це був правильний вибір. Потягами їхали у вантажних вагонах, облаштованих нарами і баками з накривками для справляння невідкладних потреб. Такі вагони в Росії використовувалися для перевезення арештантів, а в умовах війни – й солдатів діючої армії. І нарешті через 3-4 місяці виселенці знаходили своє наперед заплановане і розписане пристановище у 37 внутрішніх губерніях Росії.

Ще більш тривалим, важким і трагічним було повернення на рідну дідизну після 5-6 років життя на чужині. Дорога додому завжди видається коротшою і легшою, бо з’являється надія на завершення цього прокляття. Та як би кому складалося «летіти» до рідного краю, це ще потрібно було пережити. Бо всюди: чи на залізниці, чи в степах безмежної руїни і роками не ораної землі – скрізь біженців супроводжувала розруха, голод, мародерство, злидні, пошесті, смерть.

Із метою більш повного відображення масштабів трагедії холмщан додамо кілька цифр «сухої» статистики. Та хто їх рахував у той час, або порахує тепер? Тим не менше були спроби це зробити. Як показав перепис населення відродженої Польщі, проведений у 1921 р. у Люблінському воєводстві (до нього у 1919 р. були включені Холмщина і Підляшшя), загальна чисельність населення порівняно з 1914 р. зменшилася на 331550 осіб (33%). За національністю ніхто не рахував, але є цифри, що за цей період чисельність православного населення (саме це – українці) зменшилася на 240327 осіб (62,4%). За даними М. Корниловича, з біженства на батьківщину не повернулися майже 120 тис. холмщан і підляшуків (26,5%). Згідно з експертними оцінками, в Росії їх залишилося орієнтовно 29 тис. осіб, а понад 90 тис. померли у дорозі та місцях розселення або пропали у буревіях Громадянської війни. Основними причинами загибелі великої кількості вигнанців стали епідемії тифу, віспи та дизентерії, а також масовий голод, що охопив Росію у 1919-1921 рр.

Та ніякий короткий газетний виклад уже давно дослідженої і відомої історії, без прикладів зі спогадів живих свідків та учасників, не дасть повного емоційного уявлення (щоб зачепило) про глибину трагізму і полинову долю сотень тисяч бездомних, гнаних, відірваних від землі селян. Маю потребу і взявся за перо тому, що є одним з нащадків біженців, бо це початок столітньої біографії нашої родини, і це мене досі болить.

Серед усього прочитаного та усвідомленого зі спогадів про біженство пощастило прочитати публікацію «Шість років життя в Росії» знаного дослідника історії Холмщини Івана Салюка, мого односельця, що походить з нашого кутка споріднених сіл (гміна Циців, с. Ставок, Людвинів, Сичин). Саме у Ставку господарювали Салюки, там же народився мій батько. Яка удача! У валці возів біженців (серед яких був автор у віці 12 років) знаходився й той, на якому п’ятирічним хлопчиком подорожував мій майбутній батько. Автор пише, що з 50 сімей наших односельців на своїх возах згодом у потязі і на пароплаві трималися купи аж до кінця листопада (майже 4 місяці). Після чого возами були розвезені по селах та німецьких колоніях. 32 сім’ї попали у Саратовську, 17 (в тому числі наша) – у Тамбовську губернії. Так я достовірно дізнався про долю моїх дідуся і бабці, які десь там на Тамбовщині були поховані (а скоріше – просто закопані). Вони захворіли тифом і померли, ймовірно, після того, як напилися води з нашвидкуруч викопаної ямки. Цей факт нам відомий зі спогадів батька, який 10-річним круглим сиротою повернувся на Холмщину завдяки родині бабці (Кондратюки). Моя майбутня мама взагалі народилася у вигнанні в Новгородській губернії у 1916 р. у сім’ї біженців з сусіднього с. Барки.

Ось ще кілька замальовок, запозичених з інших публікацій. Пробачте, що тільки чорною фарбою.

Відомий український історик Наталія Полонська-Василенко (авторка двотомної «Історії України») пише, як «…люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і яка дохла по дорозі. Коли валка заходила до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли на схід. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи».

Про страждання людей в дорозі до Росії уродженець Долобичева Грубешівського повіту, письменник Федір Малицький писав:

«Біженські валки як ті журавлині ключі навесні тягнулися на північ та схід. Позаду них була армія, а попереду – далекий шлях, невідома чужина… Наморені, голодні, безпорадні, їдять, що можна і не можна, п’ють із нашвидко викопаної копанки брудну іржаву воду, і довгий біженський шлях вкривається свіжими могилами, хрестами і непохованими трупами, що валяються на кожному кроці. Ось на узліссі лежить кільканадцять малят із восковими личками, загостреними носиками. Кожному до тіла пришпилено хрестика із кленових віт, а на голову однієї дівчинки-підлітка чиясь рука поклала віночок з голубих дзвіночків. В другому місці, край брукованої дороги, лежить мертва жінка, закурена, напівроздягнена, з запеченою кров’ю на губах. До її мертвого тіла припадає дівча років восьми, із слізьми на очах тормосить свою маму, що так міцно заснула… Нікому нема діла до великого горя маленької дівчинки. І тільки деякі жалісливі солдати коло дівчинки кладуть шматки хліба, цукру».

Священник-холмщак Петро Антонович згадував, що чим далі нещасні люди віддалялися від своїх обійсть, тим більше ставало померлих. Їх щоденно несли і везли у великій кількості, переважно дітей. Серце стискалося від того, як двоє несли дитячу труну, прив’язану до жердини. Вона вигиналася, рівномірно погойдувалася і було страшно дивитися на неї.

Ось ще один приклад з книжки «Життя та долі холмщан» (упорядники, знані на Волині колишні холмщаки Теслюк Петро, Теслюк Степан та ін. 2015 р.).

«Повернення було ще важчим, ще страшнішим. Голод, холод і хвороби нищили людей. Особливо страшним був тиф. По дорозі помер син Яків… Захворіли батько і мати. Коли вже небагато дороги залишилося до Холмщини, вони померли. На станції Барановичі їх винесли з вагона солдати-санітари. Діти залишились повними сиротами» (їх у сім’ї Пеніщуків було ще п’ятеро, крім Якова).

Як пише Іван Салюк, вони ще з кількома сім’ями земляків спільно купили коня, воза, посадили туди старших, хворих, дітей і рушили у 4-х місячну подорож пішки. Рівно через шість років після вигнання, на свято Спаса, без втрат допхалися до отчого краю.

Та що їх чекало на Батьківщині? Усі 19 обійсть у с. Ставок були зруйновані, хати українців спалені. Орні землі та пасовища поросли чагарниками і були непридатні для ведення господарства. Але наші батьки та діди неймовірними зусиллями довели їх до ладу. І зробили це в умовах, коли, неначе помста за 100-літню ганьбу російського поневолення, зросійщення і відродження православ’я, уряд Пілсудські та весь католицький клір з подвоєним завзяттям повернулися до попередньої 450-річної політики нищення, спольщення та окатоличення української спільноти. Закриття абсолютної більшості православних храмів, заборона українських шкіл, селянських господарських установ та культурних осередків знову повернули нас, донедавна обивателів Росії, у вороже налаштовану, відроджену у 1918 році Польщу.

Нарешті… Саме тут доречно, на чорному тлі замальовок про трагедію біженства, зробити хоча б один мазок світлою фарбою. На щастя, попри уже бачене і відчуте на собі в більшовицькій руїні «всё вокруг моё», тут, у Польщі, за поверненцями було збережене право приватної власності на землю, якою вони володіли до біженства. Звичайно, це додавало сил, бо всі працювали на власній ниві, пасли худобу на своєму пасовищі, мали якусь деревину зі свого загайника.

Навіть за моїм майбутнім батьком, на час повернення десятирічним круглим сиротою, збереглося 7 га землі, що в майбутньому, після завершення служби в польській армії та одруження в 1933 р., дозволило йому закласти власну господарку.

Як написав Михайло Грушевський, «люде наші скрізь кохалися в хліборобстві і найбільше з нього живилися». Отже, саме єдність «вічних коханців» – селян, землі, що їм належить, і плуга спроможна народити хліб, який «усьому голова».

Таким чином, відродивши до вжитку хоч і невеликі, але власні угіддя, уже через 8-10 років українці відбудували господарські споруди та житло, обзавелись реманентом, кіньми та іншою домашньою живністю. Тобто, повернулись до свого звичного сільського побуту одноосібного натурального господарства.

"Дружба", скріплена риданнями...

Депортація… Саме тут, панове читачі, відкладіть цю газету і ще раз перечитайте нашу публікацію «Забужани… не з власної волі» («Волинська газета» 5-11.09.2014 р.), в якій коротко розповідається про суть подій, тобто про примусову евакуацію українців із прадідівських земель в 1944-46 рр., яку придумала і здійснила злочинна кремлівська влада.

Прочитали? Вдумайтеся і спробуйте зрозуміти розпач, біль і приниження мого працьовитого, вмілого, дружного народу. Адже неначе тільки вчора, повернувшись із біженства, селяни «розбудили» забур’янену землю для врожаю, заново зведені хати та господарські споруди ще сльозили свіжою живицею, а в дворі разом з вівцями та гусаками метушилися ще малолітні діти. Тільки-що сп’ялися на ноги і… звісно, ніхто не хотів знову покидати доробок останніх двох десятиліть, одвічні прабатьківські землі і виїжджати у невідоме.

А таки довелося. Ось офіційна статистика цієї нової біди. У зруйновані війною колгоспи, спустошені села та понімецькі колонії 17 областей України були направлені 122622 сім’ї, в тому числі 67,2% – в західні і 32,6% – в східні. Діяла заборона поселяти разом згуртовані громади, села тощо. Ніхто не знав, на якій станції відчеплять 1-2 вагони з поселенцями. Майже відразу, протягом 1-1,5 року близько 90% виселених у східні області самовільно, всупереч перепонам, різними способами перебралися на захід, ближче до рідних домівок, маючи надію там отримати обіцяну землю. Декому це навіть удавалася зробити. Справа в тому, що на сході і в центрі України всі негайно ставали колгоспниками, заробляли якісь незрозумілі трудодні, замість грошей чи засобів до існування, а в західних областях на той час колективізація ще не була завершена.

Наразі вже опубліковано багато досліджень, спогадів депортованих тощо. Сказане вище підтверджується тільки трьома прикладами з власного аналізу долі сімей родинного дерева мого прадіда. Наша родина була направлена крім Волинської, ще у Дніпропетровську (3 сім’ї в різні райони), Одеську та Миколаївську обл. У зворотньому напрямку кожен торував і долав дорогу сам, і всі зібралися в Луцьку, Ківерцях, Рожищах.

Розпочну, звичайно, з власної сім’ї. Так склалося, що мені (як 30 років перед тим моєму батькові) довелося скуштувати переселенського хліба теж у п’ятирічному віці. Десь через 2 місяці після того, як мої батьки з трьома малолітніми синами (5, 8 і 10 років) вимушені були втекти з нашого хутора Людвинів (в тому числі з 22 лютого до 25 березня 1945 р. чекали на завантаження у вагон на рампі станції Холм) опинилися на станції Снігурівка Миколаївської обл. Ще через 2 тижні нас розвезли по колгоспах. Три дні на облаштування в досить пристойному обійсті понімецької колонії, і батько почав заробляти «прицепщиком» біля трактора якісь трудодні. Восени 45-го усе зароблене (30 кг ячменю та 2 відра винограду) приніс у мішку на плечах. Вихід був один – втікати з цього пекла перед загрозою голодної смерті. З третьої спроби (двічі завертали), подолавши 50 км зі скарбом, що розмістився на двохколісній тачці, в яку впрягся батько, добралися до станції Снігурівка. Далі більше 2-х тижнів потягами у відкритих вагонах, на платформах, навіть на вугіллі у тендері паровоза добиралися до Луцька, де вдалося вижити…

Бувало і таке. Сім’я Євгена Філіпчука, бувшого солтиса з с. Ставок (три доньки 2,8 і 10 років) ще з двома десятками сімей були неначе забуті на станції Березовка Одеської обл., де їх вивантажили десь на початку грудня 1944 р. Деякий час «кантувалися» на станції, згодом на зиму хто де прилаштувались у місцевих, таких же бідаків, що мешкали у примітивних саманних будівлях. Пронизливо холодна зима, проблеми з водою, опаленням, тіснота і злидні. Весною 1945-го добилися у влади (Євген їздив у Київ), щоб їх вивезли з того «раю». Їм виділили один напіввагон без даху, в який напхом мусили поміститися 18 сімей. Навіть бувалим біженцям важко уявити собі, чого натерпілися впродовж двохтижневої подорожі дорослі і їхні діти. Тож прибуття на станцію Ківерці біля Луцька видалося більшим святом, ніж День Перемоги, коли напихалися у цей клятий вагон (тому й запам’ятали). Згодом обжилися у Луцьку.

Показовим прикладом може бути доля, на час виселення одинокої жінки Катерини Філіпчук з с. Ставок. Так сталося, що чоловік Адам помер у 1942 р., найстарший син пішов у прийми, ще двоє синів-близнюків були мобілізовані у РККА (один згодом загинув, другий – пропав безвісти). Ця неординарна, рішуча, вольова (пробивна) жінка вирушила у вигнання одна, завантаживши у вагон коня, 2 корови (фураж), вівцю, крім того взяла 2 плуги, січкарню і більше тонни продуктів та речей домашнього вжитку. А ще зберегла купу документів, на підставі яких маємо можливість послідовно прослідкувати її шлях теренами України.

А тепер ще раз про землю. Нагадаємо, що внаслідок депортації селян-українців було зліквідовано 102 тис. господарств, які залишили 461 тис. га приватних угідь, що зафіксовано в евакуаційних документах кожної сім’ї. Варто наголосити, що угодою про переселення було передбачено повернення в Україні земельних наділів у тих розмірах, якими володіли депортовані в Польщі, але не більше 15 га на господарство. Тепер зрозуміло, що відбулося наперед заплановане ошуканство, бо які наділи можна було отримати в колгоспах? Наші батьки не дочекалися справедливості. Не вийшло з нас щасливих колгоспників, мало хто втримався без землі у селах, куди нас так старанно розпорошували при переселенні в Україну. Вище ми згадували про єдність «вічних коханців» – хлібороба, землі і плуга. Якщо після першого біженства селянам в Польщі повернули їх землю, то село відродилося. Після повторної депортації землю відібрали – селянин пропав.

Майже всі переселенці стали міщанами, обзавелися городами і дачними ділянками, де їх руки вгамовували свою ностальгію за працею на землі та з того «живилися» додатково до мізерних зарплат. Посмію підправити народну приказку, що не хліб, а «земля усьому голова». Бо без землі й тепла рук на чепігах плуга хліба не буде.

Що з тим усім робити?

Із комуно-злодіями усе зрозуміло: «земля крестьянам» і… відібрали її назавжди. Незалежна Україна своїм раніше обкраденим селянам-колгоспникам пробує повернути землю, роздаючи якісь паї. А депортовані неначе знову «пролетіли мимо каси». Але вони залишили нащадкам свою пам’ять і надію, що не може в своїй українській державі пропасти все зароблене ними важкою працею. І ми, їх діти і онуки, маємо гідність і право запитати у влади, а як же нам інтегруватися в Євросоюз (де приватна власність – це святе) з майже півмільйона обкрадених громадян-перелесенців і з вкраденим у них приватним майном (тобто привласненими державою земельними угіддями). Відповідь на всі ці запитання – одна. В архівах і в людей є документи, згідно з якими має відбутися грошова компенсація. Адже, наприклад, Німеччина зуміла остарбайтерам заплатити за працю, вкрадену їх попередньою злочинною владою. А чим же гірші примусово депортовані та наша, начебто, справедлива демократична влада? Про яку справедливість від влади може йтися сьогодні, якщо з 1 липня ц. р. у нас практично відібрали статус «учасників війни», припинивши дію тих мізерних пільг на транспортні та комунальні послуги, що хоч на кілька гривень відшкодовували втрати, завдані нам примусовим переселенням.

А вихід є. Ринок землі в Україні неминучий. Влада має згадати, що торгувати краденим – теж злочин. А хто візьме в союз злочинців, якщо ми звернемося до Європейського суду? Тож можна знайти механізм (закон) і закласти у вартість кожного гектара певну суму для виплати компенсацій за землю депортованим.

Жарт… з гіркотою на губах: злодії-корупціонери, ви ж тепер теж при владі. Це ж яке неоране поле для відкатів та крадіжок. Підтримайте нас, адже добра половина депортованих уже ніколи не прийде за відшкодуваннями.

Міграція… І знову біда спіткала на цей раз жителів Сходу України. На сьогодні йдеться вже про 1,2 млн чи-то біженців, чи-то переселенців, чи-то мігрантів, чи просто втікачів. Як не парадоксально, руїна війни заставила рятуватися не тільки «корінних східняків», а втретє за 100 років зачепила колишніх, переселених сюди «західняків». Посприяв цьому факт, що частині переселенців у східних областях (Сумська, Ворошиловградська-Луганська, Сталінська-Донецька) удалося поселитися громадами по 15-20 сімей. У 1946 р. у Луганській обл. навіть було створено три чисто переселенські колгоспи (з 47, 39 та 29 сімей). І тому там досі усі пам’ятають і відрізняють ментальність одних від інших…

Ось що пише про нову біду «Інформаційний бюлетень «Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» (№25, грудень 2014 р.): «Тому боляче, коли сьогодні наші (тобто переселенці) люди знову змушені покидати свої домівки і втікати уже від московсько-путінської навали. Їхні сім’ї знову розкидані по Україні і мати не бачить своїх дітей, бабусі – внуків, жінки – чоловіків. І знову ми – бандерівці» (с. Тельманове, Донецької обл.).

Остання міграційна трагедія ще тільки твориться і буде досліджена в майбутньому. Та історія має властивість повторюватися.

Отже, ми розповіли про три різні за змістом події, які відбулися у різний час і тричі зачепили одну й ту саму найзахіднішу гілку українського етносу. Навіть з цього короткого газетного викладу напрошуються деякі узагальнення і висновки.

У всіх трьох згадуваних міграційних трагедіях нашого українського люду рушійною силою ставала війна. А стрижнем війни завжди є загарбання, розпросторювання, грабунок. Іншими словами – намагання привласнити, поділити і панувати.

А тепер погляньте, від кого у нас усі ці біди? Відповідь очевидна: усі страждання, в першу чергу, від політики експансії Росії, спочатку царської, згодом комуно-більшовицької, тепер московсько-путінської (не поталанило із сусідом).

Будь-яка імперія для самозбереження хоче розширятися, от і лізуть всюди, де вдається…

Євген ФІЛІПЧУК.

На фото з родинного архіву автора та архіву редакції: ресторан німецьких офіцерів у Ковелі, 1916 р.; депортовані українці на польському вокзалі в очікування потяга на Схід.