Неможливо розділити те, що не ділиться: мову, літературу, культуру...

Володимир Данилюк: Шановні добродії! Сьогодні у нас виникла унікальна можливість поспілкуватися на тему, яку дехто вважає старомодною, проте насправді вона є дуже актуальною. Яким чином запропонувати волинським студентам такий курс навчання, насамперед, польської мови та літератури, щоб цей процес відповідав найвищим стандартам європейських університетів? Оскільки Генеральне консульство Республіки Польща в Луцьку регулярно запрошує для читання лекцій та практичних занять багатьох відомих польських науковців, то я б попросив першим висловитися пана Савіцкі.

Кшиштоф Савіцкі: Після недавніх лекцій професорів Лещинські і Гарнчарека та розмов із ними виникає одне засадниче питання: чи зацікавлений Східноєвропейський національний університет у Луцьку в тому, щоб сюди й надалі приїжджали такі науковці з Польщі? І не раз на рік, а принаймні раз на місяць? 

Оксана Рогач: Це дуже слушна ідея. Особливо для студентів, які навчаються на спеціальності «Мова і література польська». А в нашому Інституті іноземної філології також вивчають літературу інших народів, наприклад, Англії, Німеччини, Франції, Швейцарії, США. Загалом ставлення до літератури має бути позитивним. І коли читають лекції та проводять практичні заняття не лише вітчизняні науковці, але й закордонні фахівці, то це дуже хороша практика. Ми вже розпочали це впроваджувати у себе в інституті. Наприклад, проф. Войцех Новіцкі з Люблінського університету імені Марії Кюрі-Склодовської прочитав цикл дуже цікавих лекцій із сучасної британської літератури. Схожі слова можна сказати про німецького професора Манфреда Мьоллера, який приїздить до нас щороку. Причому він читає не тільки курс літератури, а й пояснює її через призму особливостей національної культури, теології та філософії. Ці та інші лекції – для наших студентів як ковток свіжого повітря. Бо література – це ключ до розгадки того, як різні народи сприймають наш спільний світ. А для університету загалом це також дуже важлива справа. Особливо зважаючи на те, що засаднича позиція ректора Ігоря Коцана полягає в тому, щоби наші випускники мали дипломи як українського, так і європейського зразка. Тому якщо є шляхи реалізації ідей варшавських професорів, то треба їх втілювати в життя. 

К. С.: Це ще більш важливо, бо пани Гарнчарек і Лещинські – викладачі, які спеціалізуються на Східній Європі. Вони працюють у цьому напрямку офіційно вже понад 20 років, а розпочинали ще раніше – в умовах підпільного антикомуністичного руху в Польщі. 

О. Р.: Тим більше! Раз вони займаються питаннями Східної Європи, то їм треба якомога частіше бувати в дуже реальній частині континенту під назвою Україна загалом і Волинь – зокрема.

Наталія Цьолик: Наші студенти-міжнародники також мають досвіт співпраці із закордонними викладачами. Попередні лекції варшавських професорів їм дуже сподобалися, і ми мали що обговорювати ще не одну аудиторну годину. Висновок один: не можна вивчити іноземної мови, нереально стати фаховим перекладачем, якщо відчуваєш брак розуміння культури народу – носія іноземної мови. А цю культуру найкраще можна пізнати через літературу, причому – притаманну різним епохам. 

О. Р.: Важливо також усвідомлювати, що співпраця польських професорів із нашими вихованцями не має бути якимось огульним заходом. Студенти є різні, а тому лекції повинні відвідувати ті, кому це потрібно і хто розуміє, навіщо він туди ходить.

Н. Ц.: Авжеж! Бо й не всі студенти вивчають польську мову навіть у нас, не кажучи вже про інші факультети!

О. Р.: Ще одна важлива деталь. Досвід роботи практичного перекладача, а не тільки набуті теоретичні знання, показали, що механічно тлумачити одну мову іншою не можна. Іноземці живуть у своєму культурному середовищі, яке позначається і на їхній мові. Наприклад, американці дуже часто згадують про важливі для них бренди, страви, літературні постаті чи спортсменів, про що ми тут або нічого не знаємо, або вважаємо це не суттєвим. Тому знати такі аспекти міжкультурної комунікації – це архіважливо для розуміння сенсу оригінального тексту і точності перекладу.

Андрій Моклиця: Дозволю собі кілька коментарів практичного характеру. Як живий свідок лекцій панів Лещинські, Гарнчарека і Женєвича повинен сказати: студенти отримали можливість відчути справжній академічний рівень європейських університетів. Вони побачили польську мову і літературу в іншому вимірі, почули про польську культуру від людей, які є частиною польськомовного середовища, носіями іншої ментальності. Це дуже важливо для усіх, хто вивчає польську мову як іноземну. Єдиний момент: маємо говорити не тільки про лекції, але й про практичні заняття з автентичними носіями польської мови і справжніми фахівцями в цій галузі. Польська мова – це не тільки система з власною граматикою чи лексикою, а й засіб для поширення саме польської культури. Більше того – способу мислення представників іншого народу. Саме в цьому, на мою думку, й мав би полягати пріоритет лекцій та практичних занять і цих професорів із Польщі, й інших науковців.

Н. Ц.: Важливо, щоб практичні заняття відбувалися в невеликих за кількістю студентів групах.

А. М.: Саме так! Бо кожен студент повинен отримати можливість ретельно попрацювати з польським текстом. Бо часто навчання відірване від контексту: зосереджуємося на конкретних словах, правилах відмінювання, побудові речень… Так ми ні мови, ні культури, ні філософії іншого народу не зрозуміємо ніколи. Бо дослідження – це не виписка зі словника. Пани Гарнцарек, Лещинські і Женєвич продемонстрували й унікальну спорідненість у своїх лекціях і мови, і літератури, і культури. І філософії, і навіть історії. І це – унікальна методика, яка потрібна й нам. А в Україні, здається, існує тенденція до звуження тематики дослідження, а не до її розширення до суміжних дисциплін. 

Н. Ц.: У нас навіть у загальноосвітніх школах література та мова – відірвані одне від одного. А студенти – це ж вчорашні випускники шкіл. 

А. М.: Нерідко чую таку тезу від студентів: «А навіщо нам узагалі та література? Говорити правильно навчилися, писати вміємо, читати також, то чого ще хотіти?». Таким студентам треба не просто розказувати, а на конкретних прикладах пояснювати: вузька спеціалізація (в гіршому сенсі цього слова), відсутність т.зв. загальнофілологічної підготовки віддаляє їх від розуміння мови і літератури як культурних феноменів. 

В. Д.: Без цього розуміння жива людина перетворюється на автоматичний перекладач «Гуггла»…

А. М. І це вже не творчий переклад, а механічне складання слів.

К. С.: То це має бути наука про літературу чи, можливо, щось на зразок симеотиків із Московсько-Тартуської школи, які працювали та мислили інтердисциплінарно? Для них цілі літературні твори або їхні уривки були завжди певним конгломератом мислення, мови та навіть філософії. Чи то в Лохмана, чи в Пятигорського була стаття про реляції, різницю між страхом сорому та соромом страху. Тут уже й етика, і філософія, і навіть фізіологія та методологія! Вони взяли за основу уривок із твору Достоєвського, де був діалог доньки генерала з князем Мишкіном. Вона говорить: боягуз! Він: кожна людина повинна боятися. Але боягуз утікає, а я – не втікаю! Чи це не один із прикладів того, як відповісти на просте студентське запитання: а навіщо нам література взагалі? Мене в Люблінському католицькому університеті колись вчили, що кожен літературний твір – це історія про добро і зло. І так завжди було, є і буде! Тому в кожному творі є історичний, етичний, соціологічний і мовний вимір. Тому пошукаймо відповідь: у лекціях має бути більше науки про літературу, чи література має стати ґрунтом для осмислення феноменології, теорії мови та літератури, філософії? Зрештою, чи можемо від історичних апокрифів у творах Лесі Українки перейти до розуміння процесів у сучасному суспільстві? І в чому ж тоді актуальність літератури та мови, котрі не можуть бути зідеологізованими? 

В. Д.: Другий варіант – набагато кращий. Треба намагатися різні гуманітарні науки пов’язувати в одне ціле, де в основі буде мова. Бо найяскравішим є, мабуть, приклад творчої спадщини Тараса Шевченка. Як тільки «вузькі спеціалісти» починають виривати з історичного, національного, культурного, філософського чи етичного контексту окремі його фрази, так одразу знаходять підтвердження своїх поглядів. Або тих, які хочуть нав’язати іншим, прикриваючись Тарасом Шевченком. Але Великий Кобзар не може бути «палочкою-виручалочкою» на всі випадки сучасного життя! 

К. С.: Це нагадує ідеологізацію літератури, культури та мистецтва. 

Н. Ц.: Тож ми погоджуємося, що в основі всього має бути конкретний текст, до осмислення та перекладу якого треба підходити з конкретними методами. Дуже важливо навчитися застосовувати і теорію, і практику. 

К. С.: Мені взагалі дуже сподобалося студентське запитання про те, навіщо їм та література взагалі! Бо їм же ж потрібно грамотно відповісти, а не вигнати з аудиторії, коли відсутні аргументи! Тим більше, що подібні питання виникають у мільйонів людей: і в Луцьку, і в Варшаві, і в Вашингтоні. Завдання викладачів – допомогти їм знайти розумну відповідь на запитання, якими б складними вони не були. 

А. М.: Пан Женєвич формально читав лекції з літератури, але на кожну пару він приносив якийсь фрагмент тексту, який разом зі студентами детально аналізувався. Говорили не стільки про те, що означає конкретне слово, а чому автор уживав саме це слово, а не якесь інше. Й так коротенький вірш став предметом дослідження із залученням різних сфер науки мало не на годину! Саме такий сучасний вимір потрібен нашим студентам. 

К. С.: У цьому сенсі пригадую, як у студентські роки разом із викладачем наша група аналізували три різних переклади одного й того ж літературного твору. Не йшлося про те, який кращий чи гірший, а про те – чому він інший. Ось це колосальна інтелектуальна робота для мислячих людей! А тепер ще один аспект. Я переконаний, що кожен інтелігентний поляк розуміє українську мову, а кожен інтелігентний українець – польську. То чи не стане для студентів перепоною та обставина, що польські професори використовуватимуть під час лекцій і практичних занять польську?

А. М.: Тут, мабуть, треба сказати, що й не всі поляки та українці досконало володіють рідними для них самих мовами. Але серед наших студентів, думаю, не виявиться жодного, хто не розумітиме польської. Бо як без цього розуміння осягнути літературу, історію, культуру чи філософію іншого народу? 

В. Д.: Та й пани професори за час перебування на Волині дедалі більше чутимуть українську мову не як чужу, а як близьку.

К. С.: Як дипломата, який уже понад 20 років працює в Росії, Казахстані та Україні, мене, звичайно, хвилює, наскільки поширеною є польська мова за східними кордонами моєї країни. Проте ще більше цікавить, чого саме навчають моєю рідною мовою?! Бо польська мова – це одночасно і феномен, і інструмент. Тому я переконаний, що польська мова в навчанні українських студентів стане носієм чогось цивілізованого та прогресивного, корисного для представників не тільки Польщі та України, але й інших європейських країн. 

О. Р.: Зрештою, це стосується й усіх інших мов. Тому, сподіваюся, що проект, про який ми так багато говорили, буде успішним.

А. М.: Для цього є всі підстави.

Н. Ц.: Головне – розуміння, що він потрібен, та бажання його реалізувати.

В. Д.: А коли студенти ознайомляться і з цими роздумами, і з точкою зору професорів Гарнцарека і Лещинські, а потім висловлюють ще й власні ідеї, в проекту буде більше шансів на успіх.

На фото Володимира ДАНИЛЮКА: Наталія Цьолик, Андрій Моклиця, Кшиштоф Савіцкі та Оксана Рогач.

Rozmowa głównego redaktora „Gazety Wołyńskiej” Wołodimira Daniluka, konsula Konsulatu RP w Łucku Krzysztofa Sawickiego, naukowców Wschodnioeuropejskiego Uniwersytetu im. Lesi Ukrainki: dziekana Instytutu Filologii Obcych Oksany Rohacz, Andrzeja Moklicy, docenta katedry Języków Obcych Wydziału Stosunków Międzynarodowych, pracownika Instytutu Polskiego pani Natalii Colik.

W.D.: Szanowni Państwo! Dziś mamy niepowtarzalną możliwość porozmawiania na temat, który niektórzy uważają za staromodny, lecz który jest bardzo aktualny. W jaki sposób zaproponować wołyńskim studentom taki kurs nauczania, najpierw języka polskiego i literatury, aby ten proces odpowiadał najwyższym standardom europejskich uniwersytetów? Ponieważ to Konsulat Rzeczpospolitej Polskiej w Łucku regularnie zaprasza znanych polskich naukowców do prowadzenia wykładów i praktycznych zajęć, to wobec tego najpierw poproszę o zabranie głosu pana Krzysztofa Sawickiego. 

K.S. Po niedawnych wykładach profesorów Leszczyńskiego i Garnczarka i rozmów z nimi pojawia się zasadnicze pytanie: czy uniwersytet w Łucku jest zainteresowany tym, żeby tu przyjeżdżali naukowcy z Polscy? I nie raz na rok, ale przynajmniej raz na miesiąc?

O.R.: To bardzo dobry pomysł, szczególnie dla studentów, którzy studiują na kierunku „Język i literatura polska”. Ale trzeba dodać, że w naszym Instytucie Filologii Języków Obcych, nauczamy także literatury innych narodów, np. Anglii, Niemiec, Szwajcarii, Stanów Zjednoczonych. Jednocześnie uważam, że nastawienie do literatury musi być pozytywne. Myślę, że gdy wykładają lub prowadzą praktyczne zajęcia nie tylko krajowi naukowcy, ale także zagraniczni, to trzeba nazwać bardzo dobrą praktyką. My już rozpoczęliśmy to w naszym instytucie. Na przykład profesor Wojciech Nowicki z Uniwersytetu M. Curie – Skłodowskiej miał serię ciekawych wykładów ze współczesnej literatury brytyjskiej.

Podobne słowa można powiedzieć na temat niemieckiego profesora Manfred Mollera, który przyjeżdża do nas co roku. Ponadto trzeba dodać koniecznie, że on nie tylko prowadzi kurs literatury, ale również wykłada ją przez pryzmat narodowej kultury, teologii i filozofii. Te i inne wykłady są dla naszych studentów jak powiew świeżego powietrza. Bo literatura to klucz do zrozumienia tego, jak różni ludzie postrzegają nasz wspólny świat. Dla uniwersytetu to również bardzo ważne. Zwłaszcza biorąc pod uwagę fakt stanowisko rektora Igora Kocana, które polega na tym, żeby nasi absolwenci mieli dyplomy zarówno modelu ukraińskiego jak i europejskiego. Więc jeśli istnieją sposoby realizacji idei profesorów z Warszawy, to wcielanie ich w życie jest konieczne.

K.S.: To jest nawet bardziej istotne, ponieważ panowie Garnczarek i Leszczyński – wykładowcy, którzy specjalizują się w Europie Wschodniej, działają na tym polu już ponad 20 lat, a zaczęli jeszcze wcześniej – w czasie działalności podziemnego ruchu antykomunistycznego w Polsce.

O.R.: Tym bardziej! Jeśli oni zajmują się sprawami Europy Wschodniej, to muszą częściej bywać w prawdziwszej części kontynentu zwanego Ukrainą w całości i Wołyniem w szczególności.

N.C.: Nasi studenci – „międzynarodowcy” mają także doświadczenie z wykładowcami zza granicy. Poprzednie wykłady warszawskich profesorów bardzo im się spodobały i mieliśmy o czym dyskutować przez nie jedną godzinę konwersatorium. Wniosek jest jeden: nie można nauczyć się obcego języka, nie stając się fachowym tłumaczem, który musi znać i odczuwać kulturę innego narodu. A ta kultura może zostać najlepiej poznana przez literaturę charakterystyczną dla różnych epok. 

O.R.: Ważne także jest, by sobie uświadomić, że współpraca profesorów z naszymi wychowankami nie ma być pojedynczym ogólnym wydarzeniem dla wszystkich. Studenci są różni, dlatego też powinny odbywać się takie zajęcia, jakie są im potrzebne i wtedy student rozumie, po co tu chodzi na swoje zajęcia.

N. C.: Oczywiście! Ponieważ nie wszyscy studenci uczą się języka polskiego, nawet u nas, nie wspominając już o innych wydziałach!

O. R.: Jeszcze jeden ważny szczegół. Doświadczenie pracy praktycznego tłumacza, a nie tylko nabycie teoretycznych umiejętności pokazuje, że nie można mechanicznie tłumaczyć z jednego języka na drugi. Obcokrajowcy mieszkają w swoim kulturowym środowisku, które odciska się i w ich języku w różnych aspektach.

Na przykład Amerykanie bardzo często wspominają o ważnych dla nich elementach życia, jedzeniu. postaciach literackich i sportowcach, o których my tu nie wiemy tylko trochę lub wcale. Myślimy, że to jest istotne. Dlatego poznanie tych aspektów międzykulturowej komunikacji jest nadrzędną sprawą do zrozumienia znaczenia tekstu oryginału i dokładności tłumaczenia.

Andrzej Moklica: Pozwolę sobie kilka uwag praktycznych. Jako żywy świadek wykładów panów Garnczarka, Leszczyńskiego i Żenewicza muszę powiedzieć wprost: studenci dostali szansę poczucia prawdziwego akademickiego poziomu uniwersytetów europejskich. Widzieli polską literaturę w inny wymiarach słyszeli ludzi, którzy są częścią polskojęzycznego środowiska, nosicielami innej mentalności. To jest bardzo ważne dla wszystkich, którzy uczą się języka polskiego jako języka obcego.

 Jedyny moment: mówimy nie tylko o wykłady, ale też o praktycznych zajęciach z autentycznego języka polskiego z prawdziwymi ekspertami w tej dziedzinie. Język polski jest nie tylko swoisty system gramatyki i leksyki, ale również narzędziem rozpowszechniania polskiej kultury. Ponadto jest wyrazicielem innego sposobu myślenia ludzi innego narodu. To jest, moim zdaniem sens i priorytet wykładów i zajęć praktyczne tych profesorów z Polski i innych naukowców z innych krajów.

N. C. Ważne, aby praktyczne zajęcia odbywały się w niewielkich liczebnie grupach.

A.M. Absolutnie tak! Każdy student powinien dostać szansę na solidną pracę z polskim tekstem. Nauczanie często jest oderwane od kontekstu: a przecież trzeba skupić się na konkretnych słowach: koniugacji, budowie zdań. Bo bez tego ani języka, ani kultury, ani żadnej filozofii innego narodu nie zrozumiemy. Bo badania naukowe języka to nie jest wyciąg ze słownika. Panowie Garnczarek, Leszczyński i Żenewicz ukazali unikalne pokrewieństwa w swoich wykładach języka, i literatury, i kultury. I filozofii, a nawet historii. A to unikalna metodyka, która jest potrzebna i nam. Na Ukrainie ,wydaje się, istnieje tendencja do zawężania tematyki doświadczeń, a nie do ich rozszerzenia do pokrewnych tematów.

N. C. U nas nawet w ogólnokształcących szkołach literatura i mowa są oderwane jedno od drugiego. A studenci – to przecież wczorajsi absolwenci szkół. 

A.M. Często słyszę takie uwagi od studentów: „A po co nam w ogóle ta literatura? Nauczyliśmy się mówić prawidłowo, umiemy pisać, a także czytać, to czego jeszcze od nas chcecie?”

Takim studentom nie wolno mówić ogólnikowo, ale na konkretnych przykładach wyjaśniać: wąska specjalizacja (w gorszym sensie tego słowa), nieobecność tak zwanej ogólno filologicznego przygotowania oddala ich od rozumienia mowy i literatury jak i kulturowych zjawisk.

W.D. Bez tego rozumny człowiek opiera się na automatycznym przekładzie „Google”.

A.M. A to już nie twórczy przekład, a tylko mechaniczne składanie słów.

K.S.: Powinno to być nauka o literaturze lub może coś na kształt szkoły semiotyków z Tartusko-Moskiewskiej szkoły semiotyki, którzy pracowali i myśleli interdyscyplinarnie? Dla nich całe dzieła literackie lub fragmenty były zawsze konglomeratem myślenia, języka i nawet filozofii. Czy u Lohmana lub u Piatigorskiego były artykuły o wypowiedzi na temat różnicy między strachem samym a jego obrazem. Tutaj już i etyka, i filozofia, i nawet fizjologii i metodologia! Miały one za podstawę fragment dzieła Dostojewskiego, gdzie ma miejsce słynny dialog córki generała z księciem Myszkinem. Ona mówi: tchórz! On na to, że każdy powinien się bać. Ale tchórz ucieka, a ja nie uciekam! Czy to nie jeden z przykładów jak odpowiedzieć na proste pytanie studentów: "Po co nam literatury w ogóle? Mnie w Katolickim Uniwersytecie Lubelskim nauczano, że każde dzieło literackie jest opowieścią o dobru i złu. I tak zawsze było, jest i będzie! Dlatego w każdym dziele jest historyczny, etniczny, socjologiczny i językowy wymiar! Więc szukajmy odpowiedzi: czy na wykładach ma być więcej nauki o literaturze, czy literatura ma stać się wylęgarnią sensów i dla fenomenologii, i teorii języka, i literatury, i filozofii? W końcu czy możemy w historycznych apokryfach w Lesi Ukrainki znaleźć środki do zrozumienia procesów zachodzących w nowoczesnym społeczeństwie? I w czym mieści się sens, znaczenie i aktualność literatury i języka, które nie mogą być zideologizowane? 

W. D.: Druga opcja jest znacznie lepsza. Trzeba zastosować różne nauki humanistyczne w jednym celu, gdzie podstawą będzie język. Bo najjaskrawszym przykładem jest twórczość i spuścizna Tarasa Szewczenki. Tak szybko, jak "wąscy eksperci” zaczynają wyrywać z historycznego, narodowego, kulturowego, filozoficznego czy etnicznego kontekstu poszczególnych fraz, to od razu znajdują potwierdzenie dla swoich poglądów. Lub tych, którzy chcą narzucić innym. Podpierają się Tarasem Szewczenką. Ale wielki Kobzar nie może być "pałeczką-wykałaczką" we wszystkich przypadkach współczesnego życia! 

K.S. To przypomina ideologizacje literatury, kultury i sztuki.

N. C.: Doszliśmy do porozumienia, że podstawą wszystkiego musi być konkretny tekst do przemyślenia i przekładu. Do niego zaś trzeba podchodzić z pomocą konkretnych metod. Chcę jeszcze raz podkreślić, że należy koniecznie stosować w nauczaniu odpowiednią teorię i praktykę. 

K. S.: Mnie bardzo spodobało się studenckie pytanie: Po co nam w ogóle ta literatura! Im przecież trzeba jasno odpowiedzieć na to pytanie, a nie wygonić z sali wykładowej, kiedy zabraknie nam argumentów. Tym bardziej, że podobne pytania pojawiają się u milionów ludzi: i w Łucku, a w Warszawie i w Waszyngtonie. Zadaniem wykładowców jest pomóc im znaleźć rozsądną odpowiedź na to pytanie, bez względu na to, jak skomplikowane by ono było.

A. M.: Pan Żenewicz formalnie prowadził wykłady na temat literatury, ale każde spotkanie przynosił fragment tekstu, który razem ze studentami szczegółowo analizował. Mówił nie tylko o tym, co oznacza konkretne słowo i dlaczego autor używał tego słowa, a nie jakiegoś innego. I tak krótki tekst stał się przedmiotem badań obejmujących różne sfery nauki, prawie godzinę! Taki nowoczesny wymiar podejścia do nauki języków jest potrzebny naszym studentom.

K. S.: W tym miejscu przypomnę, jak w czasie zajęć studenckich nasza grupa z wykładowcą przeanalizowała trzy różne tłumaczenia jednego i tego samego dzieła literackiego. Nie chodziło o to, które najlepsze lub najgorsze, ale dlaczego tu jest tak, a dlaczego tu jest inaczej. Tutaj jest kolosalna praca umysłowa dla ludzi myślących! I teraz jeszcze jeden aspekt. Jestem przekonany, że każdy inteligentny Polak rozumie język ukraiński, a każdy inteligentny Ukrainiec –język polski. Tylko czy nie stanie się przeszkodą dla studentów fakt, że profesorowie będą używać podczas wykładów i zajęć praktycznych języka polskiego?

A. M.: Tutaj, być może, powinienem powiedzieć że nie wszyscy Polacy i Ukraińcy władają doskonale swoimi ojczystymi językami. Ale wśród naszych studentów, tak myślę, nie ma żadnego, który by nie rozumiał po polsku. Bo jak bez tej wiedzy można zrozumieć literaturę, historię, kulturę filozofię innego narodu?

W. D.: Tak i panowie profesorowie przez cały czas pobytu na Wołyniu coraz bardziej poczuli język ukraiński nie jak obcy, ale jak własny.

K.S.: Jako dyplomata, który ma ponad 20 lat pracy w Rosji, Kazachstanie i na Ukrainie, mnie oczywiście, zależy na poszerzeniu użycia polskiego języka za wschodnimi granicami kraju. Ale jeszcze bardziej interesuje mnie to, co jest nauczane na mój język ojczysty? Ponieważ język polski jest zjawiskiem i narzędziem. W związku z tym, jestem przekonany, że język polski w kształceniu ukraińskich studentów stanie sie nośnikiem czegoś cywilizacyjnego i postępowego, przydatnego nie tylko dla przedstawicieli Polski i Ukrainy, ale również dla innych krajów europejskich.

O.R.: Zresztą, to stosuje się do wszystkich innych języków. Dlatego spodziewamy się, że projekt o którym tak dużo mówiliśmy, przyniesie sukces.

A.M.: Do tego są wszystkie podstawy.

N. C.: Najważniejsze jest rozumienie tego, że on jest potrzebny i pilnowanie jego przebiegu.

W. D.: A gdy studenci zaznajomią się i z tymi refleksjami, i z punktem widzenia profesorów Garnczarka i Leszczyńskiego, a potem wypowiedzą własne pomysły, wtedy powyższy projekt będzie miał więcej szans na sukces. 

Na foto Wołodymyra DANYLUKA: Natalia Colik, Andrzej Moklica, Krzysztof Sawicki i Oksana Rohacz.