→Рубрики →Війна

Бандерівкою називали змалку

Марія Скупченко навчається на третьому курсі біологічного факультету Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, мешкає у центрі Луцька, розмовляє чистою українською мовою та весело проводить час із численними друзями. Ще зовсім недавно ця дівчина навіть не підозрювала, що доля занесе її за тисячу кілометрів від рідного дому, однак війна розставила все на свої місця...
Марія народилась і виросла у м. Харцизьк, що за 30 км від Донецька. Після закінчення школи вступила до Донецького національного університету, після завершення якого планувала залишитись в обласному центрі і там будувати кар’єру. На жаль, цим планам не судилося стати реальністю – навесні 2014-го на Сході України розпочалися бойові дії, що тривають досі.
Зібратися та покинути рідний дім довелося за лічені години
Дівчина пригадує, що перші обстріли місцеві мешканці навіть не сприймали всерйоз – в університеті продовжувалося навчання, молодь розважалася, ніхто й не підозрював, що все це може перетворитися на справжню війну. Коли ж вибухи стали настільки сильними, що їх було чутно з усіх кінців великого міста, а ЗМІ почали говорити про наступ російських військ, родина вирішила залишити свою домівку. Мама з донькою зібралися за кілька годин та вирушили на Волинь, де мешкають родичі сім’ї. Спершу розраховували, що їдуть лишень на два тижні, але коли цей час минув, а ситуація стала ще гіршою, вирішили залишитися ще на стільки ж, а потім на місяць, два...
Хотіла б вернутися, але…
Марія Скупченко навчалася в єдиній україномовній школі Харцизька (в решті шкіл були лише окремі класи, де навчання велось українською), тому після переїзду до Луцька вона вирішила постійно розмовляти державною мовою. Переїзд на мирні території України не зрозуміло чимало давніх знайомих. Однак і раніше дівчині доводилося чути звинувачення у любові до «бандерівців». Таким словом її називали друзі, коли ще маленька Марія їздила в гості на Волинь. До того ж, протистояння загострилося з початком Майдану. Нині, за словами переселенки, більшість місцевого населення повністю підтримує владу так званої «ДНР», Путіна та звинувачує Україну в усіх своїх бідах. Студентка і хотіла би повернутися додому, але розуміє, що спільної мови з мешканцями рідного міста їй знайти не вдасться.
З рідними, що по той бік «барикади», спілкування обмежене
Дівчина розповідає, що багато її друзів із початком бойових дій покинули рідні краї – на жаль, більшість із них вирушила в пошуках кращої долі до Росії. Марія продовжує спілкуватися зі знайомими, хоч і намагається оминати тем, щодо яких погляди у старих друзів виявилися протилежними.
Складнішою є ситуація з рідними, які підтримують бойовиків. Зокрема двоюрідний брат дівчини воював на боці терористів та отримав тяжкі поранення. Після цього спілкування з ним та його рідними звелось до мінімуму. Повністю втратився зв’язок із батьком, з яким мама дівчини розлучилась ще 7 років тому. Однак, саме ставлення до ситуації в країні стало «останньою крапкою» - до цього батько з донькою, хоч і рідко, але спілкувались.
Водночас Марія каже, що на окупованій території досі живуть люди, які люблять Україну, але змушені залишитись через страх втратити усе нажите майно. Серед таких – її дідусь.
Терористів підтримують, але за продуктами їздять в – Україну
Марія каже, що місцевому населенню дуже складно вижити під новою владою, адже ціни виросли у три рази, а заробітні плати перевели в рублі за курсом «один до двох», а то й «один до одного». Жителям Донеччини непросто зводити кінці з кінцями за новими правилами, тому вони часто їздять на мирні території за покупками, хоч і не бажають повернення під українську владу.
Втім, до постійних обстрілів люди давно вже звикли та навіть не ховаються, коли чують чергові залпи. Цей факт неабияк здивував маму дівчини, яка нещодавно їздила у рідні краї.
На Волині жити непросто, але дороги назад немає
Нині Марія навчається у найбільшому виші області, живе з мамою та двоюрідною сестрою в орендованій квартирі. Втриматися на плаву в чужому місті непросто, адже доводиться економити на всьому – мама дівчини поки не може знайти роботу, тож сім’я живе на зарплату старшої сестри, стипендію молодшої та невелику допомогу від держави.
«Звичайно, це дуже непросто. Я ніколи не думала, що зможу в один момент покинути свій будинок, своїх друзів і поїхати за сотні кілометрів. Але я ні на що не скаржуся, тому що все могло бути значно гірше. В мене є дах над головою, тут мої рідні і є люди, які завжди готові прийти на допомогу», –наголошує дівчина.
У Луцьку Марія Скупченко вже знайшла багато друзів та повністю влилася в навчальний процес. Переселенка зізнається, що свого часу була вражена гостинністю, дружелюбністю волинян, а також їхнім патріотизмом. Не менш яскраві враження по собі у дівчини залишили новорічно-різдвяні свята, які, як відомо, на Західній Україні відзначають «із розмахом».
Після карколомних змін у житті моя співрозмовниця більше не загадує нічого наперед, у планах лише – закінчити 4 курси університету в Луцьку, а далі час покаже. Водночас дівчина не вірить у можливість повернутися додому: мовляв, тамтешні люди зможуть розібратись у ситуації ще дуже не скоро.
Віталія САХНІК.
Фото автора.