Нема НАТО – буде АТО…

Отже, 16 грудня 2015-го Кабмін затвердив програму співробітництва з НАТО на 2016 р. і передав цей доленосний документ на підпис Президенту України Петрові Порошенку. Що глава держави його неодмінно завізує, немає жодних сумнівів: напередодні Петро Олексійович, а також Голова Верховної Ради Володимир Гройсман і Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк у спеціальній відозві до українського народу чітко вказали: «Сьогодні надважливо не зупинятися на половині дороги, адже нам належить пройти весь шлях до українського успіху. Такі важливі для держави реформи стануть запорукою нашої перемоги над агресором і слугуватимуть підставою для якнайшвидшого членства України у Європейському Союзі і НАТО. Свідомі того, що будь-які зволікання з якісним перезавантаженням держави гратимуть на руку зовнішньому ворогу». 

Відтак стає зрозумілішою заява глави Кабміну Арсенія Яценюка під час засідання уряду, де він наголосив: «Завдання України – стати фактичним членом Альянсу. Це тоді, коли стандарти в Збройних силах України, коли всі тренування, що проходять в українських ЗСУ, цілком відповідають стандартам країн-членів НАТО. Переконаний, що та реформа, яка проводиться міністром оборони України, приведе Україну до юридичного та фактичного членства в НАТО. І це – найкоротший шлях!».

Що ж, ці заяви стали логічним продовженням процесу, який з особливою інтенсивністю розгорнувся рік тому і став відповіддю як на пряму військову агресію Росії з частковою окупацією території нашої держави, так і остаточною відмовою від курсу президента-втікача Віктора Януковича, з ініціативи якого і на догоду Кремлю нардепи відмовилися від курсу зближення з Альянсом. 

Тому 27 листопада 2014 р. Президент Петро Порошенко наголосив: позаблоковість не дала гарантій безпеки країні, від цього треба відмовитися. А 10 грудня уже згадуваний Арсеній Яценюк повідомив: щорічно Україна буде ухвалювати конкретний план дій Україна-НАТО.

Тож не випадково буквального наступного дня екс-Прем’єр-міністр України і колишній керівник РНБОУ Євген Марчук очолив Секретаріат зі співробітництва з Північно-Атлантичним альянсом. У новій іпостасі Євгена Кириловича представив тодішній Голова СБУ Валентин Наливайченко, який деталізував: «У нашій державі розпочинає роботу міжнародний Секретаріат із безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО, між Україною та структурами безпеки країн Європейського Союзу».

Як справедливо нагадують колеги з «Радіо Свобода», «у НАТО щоразу підтверджують, що позиція союзу залишається незмінною: Україна має право на вступ, коли Київ висловить бажання вступати і виконає необхідні умови, і «двері завжди залишаються відчиненими». 

Щоб розтлумачити ці малозрозумілі для простої людини тези, треба наголосити: НАТО – це не лише військовий союз країн західних демократій, а й, насамперед, політичний. 

Перебуваючи не так давно в складі делегації українських журналістів у штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі та командному пункті НАТО неподалік бельгійської столиці, автор цих рядків мав пряму можливість детально вивчити всі хитромудрості структури, створеної ще на початку квітня 1949 р. і яка нині нараховує 28 учасників. 

Ми, до речі, хотіли до неї хоча б якимось боком долучитися в квітні 2008-го, коли в Бухаресті представники Альянсу розглядали так званий «План щодо членства в НАТО», проте «стараннями» Франції, Німеччини та Угорщини ця ідея зазнала фіаско. Чому? Париж, Берлін і Будапешт не хотіли тоді дратувати «російського ведмедя»… Нам тоді вкотре пообіцяли…

«НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінні внески в операції Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії... ПДЧ буде наступним кроком для України та Грузії на їх шляху до членства. Сьогодні ми чітко заявляємо, що ми підтримуємо заявки цих країн щодо ПДЧ... Ми звернулися до міністрів закордонних справ із проханням зробити першу оцінку прогресу на їх зустрічі в грудні 2008 р. Міністри закордонних справ мають повноваження приймати рішення щодо ПДЧ для України та Грузії», – написали в підсумковій декларації. 

Та буквально за кілька місяців – на початку серпня 2008-го, Москва здійснила військову агресію в Грузію, тим самим показавши: «шатуна» турбуй – не турбуй, він все одно вилізе з барлоги… Це згодом підтвердила поведінка Кремля щодо України, пік якої припав на кінець лютого 2014-го…

Отже, НАТО (англійською – «North Atlantic Treaty Organization — NATO») – це міжнародна міжурядова організація, головна роль якої полягає у гарантуванні свободи і безпеки країн-членів із використанням політичних і військових засобів. 

Усі рішення по лінії Альянсу приймаються не простою більшістю, а – одноголосно. З одного боку – це допомагає торжеству дотримання спільних для цінностей демократії, індивідуальної свободи, верховенства права та мирного розв’язання суперечок в усьому Євроатлантичному регіоні. І для цього Альянс стоїть на захисті своїх країн-членів від загрози агресії із застосування головного критерію – колективної безпеки, коли всі країни учасники організовано відповідають на загрозу ззовні. Але з іншого ця модель у критичних ситуаціях не дозволяє дуже швидко відреагувати на ті чи інші виклики, тому на практиці окремі країни-члени НАТО змушені використовувати політичні важелі та військову силу на власний розсуд. Із цього приводу найкращими прикладами будуть події на Мальвінських (Фолклендських) островах, в Афганістані, Югославії, Іраку та Сирії. 

Основна вимога до всіх учасників безпекової структури – високі стандарти життя громадян, відданість демократичним принципам та достатнє забезпечення національних армій, які повинні бути спроможними дати гідну відсіч будь-якому агресорові.

Тому і кілька років тому в Брюсселі нам, журналістам, і тепер офіційні представники НАТО на широкий загал не втомлюються повторювати: забезпечте в Україні демократичні принципи побудови та функціонування країни, зробіть населення заможним та ініціативним, а армію фінансуйте не за залишковим принципом і не за рахунок волонтерів, бо для цього повинні мати достатню кількість бюджетних коштів!

Але про які стандарти НАТО ми можемо зараз говорити, коли в крихітній Литві навіть молодші офіцери вже не хочуть жити в окремих квартирах (бо за отриману зарплату будують особняки), коли нещасні українські офіцери з 14-ї (51-ї) мехбригади у Володимирі-Волинському роками чекають добудови кількаквартирного житла? І навіть якщо його здадуть в експлуатацію, то черга безквартирних офіцерів, солдатів, а також родичів полеглих у зоні АТО військовослужбовців?! Коли «там» міністерства оборони по життєво забезпечують усім необхідним сирітські родини, скалічених бійців, проводять оздоровлення ветеранів бойових дій, а «тут» усе падає на плечі все того ж простого народу? І таких «коли» – дуже багато, але щоб ці «коли» не були кілками, які треба тесати на нерозумних головах, потрібно спочатку пояснити людям, для чого нам НАТО, а вже потім туди прямувати дружними колонами.

Повертаючись до теми багатостраждальної 51-ї недавно механізованої бригади, а понад 30 років – повнокровної кадрованої дивізії, треба нагадати і ще один сумний епізод в її біографії. Пригадайте революційні події в Польщі, які з особливою силою спалахнули в нашого західного сусіда восени 1981-го. Рух за демократію під стягами «Солідарності» спробував мирним шляхом змести тоталітарний комуністичний режим. На словах Москва радила Варшаві самій розібратися зі своїми «бунтівниками», а на практиці – приготувала потужний броньований кулак, розміщений біля самісінького кордону. На Волині ще й зараз живе чимало чоловіків, які були мобілізовані в «партизани». Вони, поповнивши лави дивізії, були готові в будь-який момент розпочати «визвольний похід», аби там, у Польщі, допомогти «єдинокровним братам-слов’янам» дати «гідну відсіч» «міжнародній воєнщині в особі агресивного блоку НАТО»…

І лише коли 13 грудня 1981 р. тодішній лідер ПНР, генерал Войцех Ярузельські ввів військовий стан і своїми руками потопив у крові акції протесту, наша дивізія була відведена в казарми, а «зайвий особовий склад» розпущений по домівках… Щоправда, це не означало повної неучасті радянських військ у «польських подіях», адже на території Польщі, що входила в «мирний Варшавський договір», залишалися багатотисячні гарнізони військ, які були готові в будь-який момент зламати опір не тільки беззбройної «Солідарності», але й Війська Польського, котре могло перейти на бік повстанців.

Щоб ніколи більше українці та поляки не дивилися один на одно чого через приціли зброї, «Волинська газета» не так давно офіційно звернулася в Міністерство оборони України з пропозицією налагодити партнерство між військовослужбовцями нашої 51-ї мехбригади і танкістами, які дислокуються в Люблінському воєводстві. Але генерали Януковича, який на той час окупували Міністерство оборони України, підрубали всі ініціативи під корінь: у планах на такий-то рік немає, а в подальшому – розглянемо… Ясно, що нічого ніхто не розглядав, бо дивилися вони тільки в бік Кремля.

Слава Богу, все почало змінюватися. Тому, крім уже згаданих подій, варто нагадати й про те, що у вересні ц. р. перший президент України Леонід Кравчук став головою Громадської організації «Рух за Україну в НАТО». А міністр закордонних справ України часів Президента Віктора Ющенка – Володимир Огризко – цей факт прокоментував дуже коротко: «Допоможемо владі бути рішучою».

Що ж, будемо на це сподіватися. Бо останнє розширення НАТО відбулося 1 квітня 2009 р., коли до нього включили Албанію і Хорватію. Але коли «широко відкриті двері» Альянсу побачать на порозі Україну та Грузію, наразі сказати важко. Особливо, коли врахувати, що на місцевому рівні існує повне нерозуміння оборонної та безпекової стратегії України в нових умовах. Яскравий приклад цьому – дивна відповідь голови облдержадміністрації Володимира Гунчика на звернення Громадської ради при облдержадміністрації з приводу необхідності активно долучитися до інформаційно-роз’яснювальної роботи щодо суті та завдань НАТО.

Відповідь виявилася відром холодної води на вогник надії.

«Що стосується аспектів Євроатлантичної інтеграції, то при цьому слід врахувати той факт, що закон про скасування позаблокового статусу країни, прийнятий у кінці минулого року (2014-го, – ред.) Верховною Радою України та підписаний Президентом України, не передбачає вступу України в НАТО. Тому, підтримуючи ідею проведення роз’яснювальних заходів для громадськості питань розширення співпраці нашої держави з Північно-Атлантичним Альянсом, вважаю проведення масштабної інформаційної кампанії не на часі», – сповістив 26 січня ц. р. волинський губернатор, який зізнався, що ще в дитинстві любив читати радянські комуністичні газети та сатиричні журнали.

Власне, ніяких інших варіантів відповідей не варто було й очікувати. Тому можна вважати, що Волинь буде інтегруватися до структур НАТО напряму через Київ, заручившись підтримкою найвищого керівництва країни та організацій, які очолюють Євген Марчук і Леонід Кравчук. І місцеве безініціативне начальство без циркулярів згори – виявиться, як завжди, осторонь усіх процесів…