→Рубрики →Війна

Позивний – «Волинь»

42-річний Сергій Шапошнік із с. Маяки Луцького р-ну належить до тієї когорти людей, яким загострене почуття справедливості не дає спокою, кидає у самісінький вир подій і завдяки яким ми змінюємося на краще…

– Коли побачив, що на Майдані кепсько стало, не міг більше залишатися вдома. Зібрався і поїхав до Києва, – згадує Сергій ті гарячі дні лютого 2014-го. – Там познайомився з хлопцями з Дніпропетровська… Коли почалася стрілянина, це був справжній шок. Не могли повірити спочатку, що б’ють у беззбройних людей із дерев’яними щитами…

Ледве оговтавшись від пережитого, чоловік повернувся додому з надіями, що відтепер життя стане кращим. Аж тут – анексія Криму, потім початок війни на Донбасі. І знову Сергій не може стояти осторонь, тож вирішує добровільно йти у військкомат.

– От подзвонив до хлопців у Дніпропетровськ і кажу, що збираюся воювати. А вони мені: «В нас організовується добровольчий батальйон «Дніпро-1». Гайда до нас!». От я і поїхав.

Для початку всі охочі пройшли серйозний відбір: перевіряли фізичний стан, а також – чи не мали жодного приводу в міліцію. Далі почалася військова підготовка. Сергій каже, що в батальйоні було 60% – з Дніпропетровщини, десь 30% – із Донеччини та Луганщини, 10% – з інших регіонів України. З нашої області – тільки він. Тому і позивний у Сергія був «Волинь». До речі, коли доброволець воював уже, телефонували з військкомату. У відповідь – Сергій засміявся і сказав, що вже воює…

– Наш командир Юрій Береза хоч жорсткий, але справедливий. От після першого бою у всіх шок – відразу двоє вбитих і 8 поранених. Береза вишикував нас і каже: хто передумав воювати – може зробити два кроки вперед. І знайшлося таких 8, які вийшли і поклали автомати. Їх звільнили. Зате залишилися ті, хто не підставить і завжди прикриє.

Але попереду чекало ще страшніше пекло – бої під Іловайськом. Там загинуло багато побратимів Сергія, чимало було поранених. Довіку тепер відгукуватиметься війна і для нього самого – протезом на нозі. Наче фільм жахів, згадує подробиці того кривавого побоїща:

– Коли кільце замкнулося, нам сказали: мовляв, випустять, коридор дають. Ми рухалися тим проходом. Потім посередині дороги стали вимагати здати зброю. Ми відмовилися і почали прориватися. Бо ж було ясно – тільки відберуть зброю, то й відразу всіх повбивають. Адже бачили пристрелені позиції, тобто попередньо вони перевіряли координати, аби згодом бити напевне. Спочатку ми їхали на нашому бусі, але його розбили… Ми повискакували. Бігли з моїм товаришем Льохою. Їхала БМП із 51-ї бригади. Скочили на броню. Потім ще двох наших дніпровців підібрали. Отож, ми четверо – на броні, і троє всередині – екіпаж. Але в БМП потрапив снаряд… У живих залишилися тільки ми з Льохою. Йому дві ноги покалічило, мені одну ліву.. Відповзли у бік, в посадку. Понакладали джгути. Поповз шукати своїх… Отак повз по стерні, на мені аж загорівся одяг. Усе ж навколо палало. Я позрізав, поскидав із себе усе, залишився в одних трусах. Ще й джгути посповзали, кров знову пішла…

Сергій зрозумів, що може потрапити в полон. Зателефонував дружині і сказав, що лежить із пораненою ногою, попрощався. Вимкнув і закопав відразу мобільний. Чому так зробив? Каже: боявся, що телефон потрапить до сепарів, і вони дзвонитимуть рідним та шантажуватимуть, вимагаючи гроші. Згодом боєць стік кров’ю і знепритомнів.

– Прийшов до тями, коли мене везли на КамАзі, – згадує далі. – Поряд сиділо двоє «вузькоглазих». Вони спочатку не зрозуміли, хто я. Думали, може, теж росіянин. На мені, крім трусів, нічого ж не було. А там багато росіян поранило і вбило. Потім, як привезли, чув, як їх запитували: «Почєму ви єго не прістрелілі?»… Я ж важкопоранений. Але все одно краще, що потрапив у полон до росіян, а не до сєпарів.

Сергій переконаний: то були регулярні російські війська. Він зокрема опинився в артилеристів. Були і танкові, і десантні війська. У бійця склалося враження, що росіяни самі були шоковані від побаченого, навіть розгублені.

А через тиждень представники Червоного Хреста важкопоранених позабирали. Їх віддали, аби не мати зайвого клопоту. Потім полонених завезли у Волноваху, звідти вертольотами – у Харків, а потім у дніпропетровську лікарню ім. Мечнікова. Через волонтерів Сергій відшукав свого бойового побратима Льоху. Він теж лежав у госпіталі після полону (був у російських танкістів). Вони й донині підтримують зв’язок.

Сергія відправили у Литву: хотіли врятувати коліно. Там все ж таки довелося зробити ампутацію, потім ще одну. Чотири місяці там пролежав. Був біля Балтійського моря у м. Паланга. Литовці ще й зробили протез, та й допомагали багато.

Ось тепер чоловік потрохи звикає ходити, хоч і важко. Але головне – що він не здався. У нього є заповітна мрія – відкрити в Луцьку власне міні-ательє з ремонту і пошиву взуття, адже за професією він чоботяр, 11 років пропрацював у приватного підприємця. Це він уміє робити найкраще. Бо жити ж далі треба, підростають діти. Завдяки добрим людям – бізнесмену Романові Бондаруку, волонтерському центру «Серце патріота» – мрія от-от здійсниться. Майстерня майже готова, скоро її доправлять на постійне місце. Залишилося дооформлювати необхідні папери…

І невдовзі на вул. Ветеранів у Луцьку стоятиме невеличке ательє з ремонту взуття. Знайте: тут працює Сергій Шапошнік – майстер-професіонал.

Наталія ГЛАВНІЧЕК.